І поки перебирав східці трапа, десь між третім і дев’ятім східцем, протягом непомітного уламку часу, подумки повернувся назад, до салону, сів навпроти Єлени (вона в кріслі, показуючи йому свої стрункі міцні ноги і привабливі руки, ці антени свого зграбного тіла, а він знов на тій самій канапці, що й перед Стіліаносом) і відбув з нею ту розмову, яку мав відбути, без якої й не уявляв своєї подорожі через це дивне море. Psevdologia fantastica [1].
— Бачте, — казав він їй несміливо, — не знаю, чи й слід розпочинати… Чи зрозумієте. (Поглянь на мене!)
— Звичайно, зрозумію, — запевнила вона його, — про це не треба…
— Ви не подумайте… (Поглянь на мене).
— Ні, ні, я не думаю…
— Там, на березі, я не міг… Мене образили… (Поглянь на мене).
— Я розумію.
— Тому я повівся з вами не зовсім ґречно при першій зустрічі. Це не значить… я не байдужий до краси… до справжньої краси… Згодом, коли я подумав, мені стало прикро. Очевидно, я образив вас… (Поглянь на мене).
— Ні, ні, що ви!
— Мені зовсім не хотілося, щоб ви так і поїхали з нашої землі з неприємним почуттям у серці… (Поглянь на мене).
— Навпаки!
— Опріч того, здалося мені, що вас щось пригнічує… Я виріс на волі і не терплю, коли людину будь-що гнітить!.. Мені завжди хочеться визволити таку людину… Я хотів визволити і вас… (Поглянь на мене).
Вона засміялася. Вдячно і здивовано.
— Від чого визволяти?
— Але тепер побачив, що ви можете… Мені подобається, коли людина вміє сама за себе… (Поглянь на мене).
— Ви якийсь скований… Чому? Неначе вас хтось стримує… Це неприродно… Якщо мені подобається, то я… А ви… Там, на березі,— зовсім незрозуміло… Чому ви відпихали мене? У мене був цілком підсвідомий одрух… Я побачила такого вродливого хлопця… Це мовби в казці: вийти на чужий берег і побачити… І, може, навіть відразу закохатися… А ви…
— Треба вміти себе обмежувати іноді… Мені цього, здається, ніхто й не казав, але я знаю… (Поглянь на мене).
— Якщо ми самі вигадуватимемо собі обмеження, ми загинемо… Нас і так обмежують всі і всюди…
— Тоді ми перемагаємо. Коли вміємо себе обмежувати. (Поглянь на мене, поглянь).
— Не розумію вас.
— Ну, це… Я хотів спитати вас про Стіліаноса… (Поглянь).
— Е, пусте…
— Все ж таки, чому він на вас так?… (Поглянь, поглянь).
— Просто розлютився, що я перебила йому… Він, мабуть, сповідався вам… Ліз у інтимність…
— Здається… (Поглянь на мене).
— Це його звичка. Вважає, що ніхто не зможе вистояти перед його щирістю. Заклик до взаємної щирості. Слизняцтво.
— Тільки не зі мною. Тут він помилився. (Поглянь).
— Я так йому й сказала.
— Звідки ви могли?.. (Поглянь, поглянь).
— Догадалася. Як тільки вперше побачила вас, так відразу й догадалася про ваш характер. Ви — справжній диявол! Ви не ображаєтесь?
— Не вірю ні в бога, ні в диявола, так що мені однаково. (Поглянь на мене).
— У що ж ви вірите?
— В людину… (Поглянь на мене).
— А між людьми повинні бути мости… Візьміть мою руку…
— Я — за мости. Але рука… Чи треба? (Поглянь).
— Ну, візьміть… Ви ж бачите… У мене дуже гарна рука…
— Це ще не означає… (Поглянь, поглянь).
— Просто доторкніться…
— Але ж… (Поглянь, поглянь, поглянь!)
— На одну мить… єдиний доторк…
Тьфу! Дурень думкою багатіє, або ж, висловлюючись науково,— psevdologia fantastica. Стіліанос усе-таки наколотив гидоти і дав напитись. Отрута, справжнісінька отрута!
Нарешті, нарешті він був на палубі!
Всі наші спроби передати процес людського мислення на папері мають вигляд недовершений і приблизний. Іноді щось схоплюємо, іноді наближаємося до того, щоб змалювати хоча б частково склубоченість і всеосяжність того, що відбувається в нашому мозкові… А далі не йдемо, зупиняємося безпорадні, розводимо безсило руки, відступаємо, полишаючи поле бою для найвідважніших і найвинахідливіших. Чи ж слід докоряти Яковенкові за те, що він не зміг розібратися в сум’ятті, яке творилося в його душі, і обмежився в рапорті самим тільки натяком: «Згодом, по виході з порту, на «Оміросі» стали діятися речі дивні».
Нагорі він застав зіжмакане море, рвучкий вітер, переділене навпіл небо: половина ясного, сонячного, а низ похмурий, чорний, якась волохата стіна вставала з моря над «Оміросом», і звідти назустріч суднові перестрибом мчали хвилі, так ніби чорна половина неба відлякувала від себе. Власне, «Омірос» уже злякався: він стояв на місці, тільки кволо похитувався на злих хвилях.
Найсумніше це видовище — непорушне судно у відкритому морі. Майже однаково, що потоплене.
— Чого стоїмо? — гукнув Яковенко своєму товаришу Юрчикові, який був на носі.
— А чорти його батька знає. Мене вже занудило від такої плавби. Що там унизу?
— А нічого,— махнув рукою Яковенко і побіг на капітанський місток. Мало не налетів на капітана. Посувистою ходою старості наближався той до трапа, що вів на місток. Байдужий, з сонно прикритими очима. Яковенко поступився перед капітаном. Підождав, поки той повільно долав східці, потім одним духом злетів нагору.