Вони налетіли на Яковенка майже всі разом — білозубі, розсміяні, одягнені в якесь нейлонове чортзна-що, в якісь розпанахані безрукавки і лискучі тоненькі штани, і всі були миті-перемиті, вичищені й напахчені, мов ходячі парфюмерні магазини, обрушили на Яковенка цілі зливи слів з усіх відомих йому й невідомих мов, кожен хотів заручитися дружбою молодого прикордонника, кожен тицяв солдатові якийсь сувенір, якийсь подарунок: той запальничку, той пачку сигарет, той кольорову листівку, яка рекламувала рейси теплохода «Семіраміда» по Егейському морю, а той пакетик гуми для жування,— розгублений Яковенко спершу відтручував дароносців ліктями, а коли не помогло, то вимушений був наставляти автомат, щоправда, плазом, наче щит, і все осипалося з нього на землю, в білий пил, і він стояв, мов у зачарованому колі неприступності, крізь яке не міг пробитися жоден з незвичайно, майже істерично привітних «оміросців». Вони пробачливо всміхалися й зітхали від безсилля, аж ось по трапу скотився дивний чотирикутний чолов’яга, ще зовсім молодий, з білим пещеним обличчям («Може, капітан?» — подумав Яковенко), розштовхуючи всіх своїх, пройшов до Яковенка і простягнув солдатові невеличку скриньку, зроблену з нержавіючої сталі й чорної пластмаси. Здається, то був транзистор, і здається, з найрідкісніших і найдорожчих, дванадцять діапазонів, самих тільки коротких хвиль — шість діапазонів, починаючи з одинадцяти метрів… Однак Яковенко не мав часу на розглядини. Він наставив навпроти чотирикутного молодика автомат, метал брязнув об метал, транзистор жалібно дзенькнув, погляд наштовхнувся на твердий погляд прикордонника, чорні очі вдарилися об очі ще чорніші — і все. Чотирикутний відступив, переможено всміхнувся, крутнув на своєму транзисторові коліща, видобув з чорної скриньки джазове завивання, махнув своїй зледащеній юрбі: гайда до міста!

А Яковенко стояв посеред розкиданих у білому поросі авторучок, запальничок, різноколірних абищиць… і вже не так пекло сонце, як обпалював сором. «Ах, негідники, за кого ж вони мене мають!»

Яковенко мало не плакав від образи. З нетерпінням ждав зміни: хотілося хоч на заставі одвести душу.

Та коли Яковенка нарешті змінили (він передбачливо відійшов трохи далі от заклятого кола іноземних дарів), його запал пропав, і на заставі прикордонник не сказав нічого. Та й що казати? Кожен повинен стояти на своєму посту, відчуваючи за собою цілу країну.

В рапорті Яковенка ця подія висвітлена досить невиразно: «Деякі члени команди грецького судна намагалися піддати випробуванню мою людську гідність. Спроби такі незграбні, що про них докладніше не слід і розповідати».

Помаранчі… «Омірос» відкрив свої трюми… Повисли в повітрі картонні ящики з барвистими етикетками… Жовтогарячі сонця на ящиках… і ламане паліччя еллінських літер… Еллада. Помаранчі з Еллади… Команда не зійшла на берег… Повинні розвантажувати судно. Дарувати берегові так давно очікувані помаранчі… маленькі сонця з етикеток… Помаранчі з Еллади, помаранчі. Скільки вже бачив Яковенко всякого добра в іноземних прихідців!.. Людину, яка провела в порту місяць-другий, а то й рік, важко здивувати будь-чим, неможливо здивувати… А ці пробували, прагнули, будь-що хотіли ошелешити… Не так допомагали портовим докерам, як заважали… Недбало впихали ящики в залізні руки кранів, ящики виприскували ще в повітрі, падали вниз, розбивалися об бетон причалу, круглі сонця помаранчів розкочувалися увсібіч… На сірому пропеченому сонцем бетоні, в білому поросі, серед канатів і заліза — золотисті кульки помаранчів… Греки вдоволено реготали… Бралися в боки… Сяяли білозубо. Ох, помаранчі з Еллади, з гаїв, де сонця зібрано стільки, що його можна розбризкувати по всій землі, надто ж у холодні північні краї, де таке диво й не снилося нікому… Помаранчі, помаранчі…

А Яковенко дивився на падаючі з неба чужі плоди і думав про яблука з осінніх садів. Прохолодні яблука в теплих долонях. Кислувато-солодкі на смак… Так приємно, коли зводить трохи ясна від кислуватого. І туга слина змішується з соком яблука. І ти з особливою гордістю відчуваєш, який дужий, здоровий… І тобі мило все, що робить життя таким приємним: лічити зорі, пити воду з криниці, співати, цілувати дівчат у ледь пошерхлі губи, згадувати про перший поцілунок, який був для тебе мов землетрус…

Маленьким пастушком він загубив торбину з харчами. Плакав… Пиріжок з вишнями і торбинка, вишита мамою… Червоні й чорні квітки… За чим не плачеш, маючи десять літ. Старша років на три-чотири Люська Стрижакова взялася помогти йому шукати торбинку. Не шукала. Затягла його за копицю, притисла до колючого сіна, накірчила, як шуліка курча, і мовчки, загонисто поцілувала в перелякані губи. Під ним затрусилася земля. Копиця поїхала набік і накрила Яковенка. Не стало неба над головою. Нічого не стало… Тоді Люська дала йому яблуко. Не бійся, дурний… Яблука росли в їхньому селі в кожному садку… Червонобоко сяяли між зеленого листя, тихо світилися жовтістю, а були й зелені, мов очі в дівчат… Потім яблука лежали на підвіконнях і на столах… Ними заповнені були чулани й світлиці, вони були в глибоких глиняних мисках і в горнятах… Коли дівчина йшла до своєї подруги або ж бабуся чапала провідати ту, з якою півсотні літ тому дівували, то несли в білих вузликах яблука… А ти, малий, не проходив по вулиці без того, щоб чийсь добрий жіночий голос не покликав тебе з-за тину і м’яка, нароблена рука не простягла тобі яблучко. На, дитино, рости здорова й гарна… І яблуко витиралося долонею перед тим, як тобі його дадуть, неодмінно витиралось, і блищало, мов полаковане, і ти вгризався в нього міцними зубами так, що сік чвиркав з яблука, ніби вода з бузинової чвікалки… Діди, ті завжди продавали яблука. Виносили на базар у білих лозових кошиках, стояли, палили самосад, з жорстко-сивими, як дим, бородами, не відступалися й на копійку від загаданої ціни… Мабуть, так вже воно заведено, щоб діди продавали яблука… А жінкам личило яблука роздавати, роздаровувати… Яковенкові яблука завжди здавалися схожими на усміх. А ще на красу… Може, яблуко — це і є краса? Адже й стародавні греки… В суперечці про найвродливішу жінку… Паріс Єлені троянській подарував яблуко. Греки теж уміли дарувати яблука… А тепер помаранчі?.. Але ж — не даровані… Котяться по розпеченому сірому бетоні… Що спільного в них з живими плодами? Густе листя. Обважніло нагнуте віття. Гупають яблука об вологу землю. Місячні ночі. Тиша. І гупання яблук. Гуп, гуп… А тут порощать з роздертих картонних коробок жовтогарячі кулі і падають під ноги на пропаскуджену мазутом і бензином поверхню причалу, і нічого живого в них немає, так наче зроблені вони з пофарбованої вати чи нейлону… Нейлонові апельсини, нейлонові почуття, тобто почуття ніякі. Не хочеться брати до рук. А ще нагинатися? В таку спеку нагинатися за нейлоновою цяцькою для дорослих? А дзуськи! Хай розкочуються по причалу… Вони не ваблять… Від них хочеться відвернутися… Якби навіть тобі подали помаранчу, ти б відштовхнув і руку, і помаранчу… Полишена красуня відразу втрачає половину своєї привабливості. В одвічній боротьбі за привілеї завжди виграє той, хто зробить перший крок… Не покинеш — тебе покинуть або зганьблять… Не відвернешся — пропав… Власне, дурниці… Не може бути філософії навколо розсипаних помаранчів… Але помаранчі розсипані навколо нього так само, як учора були розсипані підступні дари… Помаранчі — теж своєрідні дари… Зваба… Кого ви хочете звабити? Люди! Одвіку пробували спокусити… Трою, яку ніхто не зумів завоювати, взяли підступним дарунком… Дерев’яним данайським конем з воїнами в череві… Певно, троянці гадали, що гігантський кінь — відзнака за їхню хоробрість і незламність… Конячі пам’ятники по всій землі… як місто — так і пам’ятник. Сидить хтось на коняці… Ох, як ми любимо відзнаки! Бійтесь данайців!.. Яковенко розтоптав помаранчу. Ще одну… Вдоволення ніякого. Навіть неприємно. Гидко. Але треба показати отим, які продають на борту зуби, що йому плювати на їхні розкоші… Може, занадто різко? І не зовсім ґречно?.. Везуть тобі з-за моря свої плоди, а ти їх чавучиш чоботярами. Яковенко нагнувся, підняв дві розчавлені помаранчі, кинув їх у море… Хай плавають там між викинутих недоїдків, між надкушених огірків, розчавлених помідорів, недогризків груш, кавунячих лушпайок… Якщо свіжий огірок кинути в солоне море, що матимемо? Огірок солоний?.. А помаранча? Теж солона? Солоні помаранчі… Смішно… Яковенко всміхнувся, і ті на борту теж всміхалися йому. Бо він таки добрячий хлопець! Не любить помаранчів! Топче їх чобітьми! В цьому є щось мужське! Справжній воїн. Неприступний і непідкупний. Хто б не захоплювався таким… А помаранчі, що помаранчі? Є люди, які на самий вид помаранчі мають хворобу шкіри. Ідіосинкразія, чи як там воно?.. Одні не їдять помідорів, другі — риби, ще треті терпіти не можуть молока… Француз вип’є склянку молока лише тоді, коли ви ввілєте туди чарку аперитиву, щоб був запах. Кожен звикає до якогось запаху.