Возили сіно допізна. Яковенко шкодував, що не може лишитися ще хоч на день.

«Мало у вас сіна»,— сказав він похмуро Варці.

«З нас вистачить»,— безжурно відповіла вона.

«А я поїду і знов заплутаюся серед кіс».

«А ти не їдь».

«Справді? Тобі хочеться, щоб я не їхав?» — він зрадів.

«Мені однаково».

«А може…— у нього здригнувся голос,— може, ти ще приїдеш до мене на косу?»

«Дзуськи! — засміялась вона.— Ще ні до кого не їздила!»

«До мене ж їздила…»

«Не знала, що ти такий красивенький».

«А тепер знаєш…»

«Молодий ти дуже».

Він уловив у її голосі щось схоже на сум.

«А ти хіба стара? Ти ж он яка…»

«Не твоє діло!..»

Вона вже йшла від дубів по білому піску, йшла в темряву, ніхто і ніщо не могло її затримати, і тоді Яковенко відважився на відчайдушне. Він вискочив з дуба, наздогнав Варку і швидко, невміло, майже падаючи на неї, поцілував жінку у волосся, десь на шиї, чи на потилиці — не розбирав нічого. Варка, вражена, стала. Мабуть, ждала, що хлопець, як більшість чоловіків, стане хапати її за руки або ж пробувати обійняти, і готова була до відсічі, але Яковенко теж став навпроти неї і не виказував нічого, крім розгубленої покори. Тоді вона підвелася навшпиньки, м’яко чмокнула його в щоку, сказала ласкаво:

«От дурний…»

Яковенко вхопив її за руки.

«Варко… Варко…»

Вона випручалася. Зачарованість зникла. Яковенко сам зіпсував гарну хвилю своїм аж надто звичайним жестом. Власне, він теж ставав таким, які усі. Хоча й не схожий на всіх інших, на тих, які набридають Варці, яких вона терпіти не може. Знов постояли мовчки, тепер трохи віддалені одне від одного. Темрява між ними мовби просвічувалась, і тепло було, як удень, Варка знов відчула, як у неї пітніє шия, і ота зморшка збирає в собі всю жароту тіла…

«Ну що?» — спитала майже суворо.

«Варко…— Яковенко не міг видобути з себе нічого, крім белькотання.— Вар…ва…»

«От приїдеш ще колись возити сіно, тоді…»

Що буде тоді, вона не доказала. Сама не знала. І він не знав і не зрозумів. Але вловив тільки те, що вона відкладає їхнє нове побачення на цілий рік, і злякався.

«Коли ж це буде? — вигукнув жалібно.— Це ж цілий рік!..»

«Незчуєшся, як і пролетить! — безжурно сказала вона.— Ну, їдь собі… Бо в мене ще корова недоєна…»

«Яка корова?»

«Та, що на чотирьох ногах,— Варка засміялася.— Ну, до побачення…»

Вона пішла. Яковенко заціпеніло стояв, потім знов кинувся слідом за Варкою, але вона вже зникла в шелюгах, ішла десь безшелесно, віддалялася од нього, віддалялася. Він став, послухав трохи, гукнув у темряву:

«Я приїду!.. Приїду!..»

А восени забрали його до армії.

Саме тепер сінокіс, може, Варка жде його, а він… Хотів якось написати їй листа, але виявилося, що не знає Варчиного прізвища. Не написати ж: Варці-бригадирці. І часто згадував з сумом та болем Варку, і доброго Діодора, який, мабуть, теж був закоханий у молоду жінку (про це Яковенко став догадуватися лише тепер), і дніпровські протоки, і білі коси, і свої просмолені дуби, що мало не стали його човнами щастя.

А отже, не стали!

У рапортах про спогади не пишуть. Ніхто також не перелічує, скількох вродливих жінок зустрів за життя. Не написав і Яковенко про те, як після першого чергування коло трапа «Оміроса» зненацька згадав і пережив подумки усю свою пригоду з зеленоокою Варкою. Бо що могло бути спільного між вабливою крутобокою молодицею з дніпровського берега і пошарпаним іржавим грецьким суденцем?

Сонце стало припікати у вікно. Не рятували тополі, не рятували білі фіраночки. Сонце перебиралося через тополі, відшукувало щілини між фіранками і заливало простору кімнату такими потоками світла, що Яковенко відчував себе, мов зварений. Міг би втекти від сонця, але для цього треба вставати з ліжка, а він ще мав з півгодини для відпочинку.

Але тут повернувся з чергування Лясков. Протупотів по коридору, поставив у піраміду свій автомат, гуркнув дверима до кімнати, де відпочивав Яковенко, гукнув: «Полундра!» — І розсівся на своєму ліжкові, яке стояло коло Яковенкового.

— Ти чого розгукався? — невдоволено спитав Яковенко.— Бачиш, людина спить…

— Царство небесне проспиш! — вишкірився Лясков, відчиняючи свою тумбочку і длубаючись у ній.

В його тумбочці ніколи не було жодної книжки на відміну од Яковенка, в якого книжки складали все майно. «Хто читає книжки в наш нервовий вік! — сміявся Лясков.— Буду я витрачати на якийсь роман два місяці, коли за півтори години в кіно три твої романи показують! Тепер порядні люди книжок не читають! Ділом треба займатися, а не читати! От у нас капітан був — ти думаєш, читав що-небудь? Тільки записи в судновому журналі!.. А міністри, думаєш, читають? Го-го, коли ж тоді керувати!..» Яковенко до пуття не міг відповісти Ляскову. Він чомусь ніколи не міг посперечатися з Лясковим, бо в того напохваті були, здавалося, найпереконливіші докази своєї правоти, Лясков буквально вбивав співрозмовника своїм буденним практицизмом. Заперечувати йому Яковенко майже не вмів. Зате володів природними зарядами мовчазної впертості, які допомагали йому стояти на своєму навіть тоді, коли не міг витлумачити своєї поведінки. Любив читати з дитинства, читав і тут, вибираючи кожну вільну хвилину, був переконаний, що світ загине в той день, коли не знайдеться на землі жодної людини, яка б узяла в руки книжку.