Діряве відро за кухоль джерельної води!

— Васько, де ти?! Ау! Агов!

Таж хіба опудало відгукнеться? Нізащо! Ех, якби пішов дощ… Ні, хай не йде, бо тоді поховаються метелики!

А коли вже всі повкладалися спати, просто в руку мисливцеві сів здоровенний махаон… Гідна нагорода за виняткову винахідливість, мужність і стійкість!

— Атож! — захлинався Васько. — Розмах крил — аж дванадцять сантиметрів! Такого здорованя більше ніхто не впіймав! Хоч кого спитайте!

Чуєте! Ач, розпатякався!

Однак Васько — то ще нічого, бо то відомий хвалько. Йому аби чим хвалитися. Хоч колекцією значків, хоч п’ятірками у щоденнику — йому байдуже. Павлусь ще у другому класі серйозно запідозрив, що Васько й відмінником зробився лише для того, аби було чим хвалитися і мати змогу усім без винятку тицяти під ніс свій осоружний щоденник. Знаєте, коли маєш п’ятірки, ними можна хвалитися хоч кожного дня. І ніхто тобі навіть осудливого слова не промовить. Отож з Васьком усе ясно. А от Оленка! У самої кіски, як мишачі хвостики, а теж у герої лізе.

— А я впіймала мотиля «Мертву голову». Ганялася за капустянкою, а в сачку чомусь опинилася «Мертва голова». Чули, що казала Лариса Юріївна? Що «Мертву голову» можна впіймати тільки вночі із свічкою. Бо вона на вогонь летить. От! А мій випадок — рідкісний…

— Це що! — почав було Васько, але Павлусь рішуче затулив йому писок. Годі!

— Ха-ха! — зневажливо процідив він. — Знайшли, чим хвалитися. Дівчачі забавки! Ви б ще у ляльки в своєму таборі погралися… Якби ви дізналися, що я зробив, ото б знали!

Ясна річ, після цих слів Васько зупинився, Оленка теж. Довелося зупинитися і Павлусеві. А дарма. Ліпше було б якнайшвидше йти додому, а не зупинятися. Якби Павлусь знав, що з ним станеться, він би, можливо, навіть побіг. Та хіба наперед свою долю знаєш?

Васько задерикувато запитав:

— І що ж ти зробив? Хворостиною курей ганяв на хуторі? Котів за хвости ловив? Гав полохав?

Безумовно, це було обурливо. Нестерпно обурливо. Та за такі слова носа роз’юшити мало! Ясно, мало, бо роз’юшеним носом нічого не доведеш, адже тут Оленка, а вона ж на всю школу завтра про бійку розплеще. Мовляв, Павлусь поліз битися, бо влітку хворостиною курей ганяв, ловив за хвіст котів і гав полохав. А Васько узяв і в очі сказав йому про це.

— Та чи знаєш ти, що я зробив? — грізно набурмосився Павлусь, хоч і сам тої миті ще нічого про це не відав. — Тобі навіть уві сні не снилося! Я таке зробив, чого цілий клас не зробить!

— Ну, що ж ти зробив? — зухвало не вгавав Васько. — Ну, що? Ну, що? Кажи!

— Як захочу, то й скажу!

— А от і не скажеш!

— А от і скажу!

— Ну, кажи!

— А я не хочу!

— Ага! Нема, що казати!

— А от і е!

— А от і нема!

— Я тобі ніколи нічого нізащо не скажу! А от Оленці скажу!

— Ну, то кажи! Хто тебе за язик тримає?

Жах! А що казати?

— Я… я… скарб знайшов! — несподівано вихопилося у Павлуся, аж він сам здивувався, хоч і не дуже.

Але для остаточної перемоги одного цього повідомлення було явно замало.

— Так ми тобі і повірили! — заволав Васько, але вже захоплено. — Він скарб знайшов!

— І знайшов! — обстоював своє Павлусь.

— А де ж ти його знайшов?

— А в степовому кургані!

— А як?

— А отак!

— А де ж твій скарб?

— А я здав його державі!

Зрозуміло, ми могли б повністю навести тут цю вікопомну суперечку, свідком якої була Оленка (а вона не дозволить перекручувати історичні факти!), але боїмося, що на одну цю розмову не вистачить і двох отаких книжок, а нам ще розповідати та розповідати. Тому, спираючись на багатющий досвід Павлуся, з’ясуємо, як ото знаходять скарби.

Скарб знайти дуже легко. Досить роздобути старезну карту однорукого, одноногого, одноокого пірата з однією сережкою на два вуха. Але така нагода майже нездійсненна. Піратська карта з секретними позначками завжди зберігається в заяложеному шкіряному футлярі. Футляр заховано в дерев’яній скрині, надійно обшитій позеленілими від часу мідними обручами. Скриня — у кубрику. Кубрик — на капері з чорними вітрилами. Капер — на дні Атлантичного океану. А де ж хазяїн карти? Володар таємниці оздобив рею військового фрегата, куди його за морський розбій повісив сушитися на сонечку її величності англійської королеви адмірал зі срібною рукою, дубовою ногою і скляним оком. Все — таємниця і її володар з чавунним ядром на єдиному протезі — навіки поховане на дні океану.

Як знайти скарб без карти?

Передусім необхідно вирушити в таврійський степ. Там відшукати найвищий курган. Близько опівночі піднятися на його маківку. А коли о 24 годині 00 хвилин 00 секунд задзвонить будильник, який ти потаємно захопив з дому, зроби одинадцять кроків у бік Місяця, повернися ліворуч і зроби тринадцять кроків. Після цього повернися кругом і знову зроби тринадцять кроків, а тоді дванадцять праворуч і одинадцять ліворуч. У цьому місці — копай. Будь певен, скарб обов’язково знайдеш, якщо не схибив у часі, у напрямку і довжині кроків. Давно відомо: скарби заховано у найвищих курганах.