— Ну, щоб ви повірили, — неквапом просторікував він, — я відкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академіком і одного разу вирішив винайти такі ліки, які б усім людям повертали молодість. Ну, коли вирішив, то й винайшов — це для мене були дрібниці. А потім подумав, що найкраще буде спочатку перевірити їхню дію на собі. Щоб з усіма людьми нічого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв ліки і пішов до колодязя, щоб запити джерельною водою… Що, цікаво?

— Ще б пак! І що ж сталося?

— Страх! Ковтнув ліки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене і знайшли батьки… Як не вірите, запитайте у тата або у мами. Вони ні перед ким не криються і всім кажуть, що знайшли мене в колодязі. От і мушу я, видатний академік Павло Валеріанович Хвалимон, ходити до школи, як усі діти, хоч знаю геть усе чисто… Я навіть знаю, що борода у мене була втричі довша, аніж у вас… Нещасна я людина!..

— О! — захоплено мовив дід. — Я бачу, твої батьки вміють вигадувати казкові історії!

— І ніяка це не вигадка! — обурився Павлусь. — І не казка! Все так і було! Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу, — збрехав він, анітрохи не червоніючи.

Розділ 2,
в якому оповідається про казкову таємницю
чаклуна-пенсіонера

Саме цієї миті дід зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав мудрого-премудрого.

— Мій юний вельмишановний академіку, — мудро-премудро, серйозно-пресерйозно мовив він. — Відкрию і я тобі свою таємницю: я вмію бачити і читати чужі думки так само легко, як ти читаєш і списуєш чужі домашні завдання.

— Як так?! — вражено запитав Павлусь. Він навіть притримав окуляри, щоб вони від надмірного подиву не впали з носа.

— А дуже просто, — спокійно відповів дід. — Річ у тім, що за фахом я чаклун, спеціалізований по класу добрих і корисних діянь. А навчав мене великий чародій, уславлений дивовижним чарівництвом джин, Великий Маг Сходу і Заходу, Володар Чотирьох Стихій Півночі та Півдня, сам Абу-ібн-Гасан-ібн-Хасан-ібн-Касан-ібн-Хамід, як по-стародавньому — казково вмілий і легендарно неперевершений фахівець, а як по-сучасному — всесвітньовідомий геніальний корифей і академік. Он воно як!

Павлусь тільки ошелешено кліпав очима. Він до того захопився, що аж забув про морозиво, і воно тихенько капало на асфальт, збираючись у висококалорійну, вельми поживну білу калюжу.

— Атож, я чаклун та ще й неабиякої кваліфікації! — вів далі сивий вихованець стародавньої школи джинів. — Щоправда, я дуже старий чаклун, такий старий, що іще в доісторичну минувшину, коли єгипетські фараони ще й не мріяли про будівництво пірамід, за вислугою років вийшов на пенсію, бо своєю некорисливою і сумлінною працею на благо людей заробив собі спокій та відпочинок.

— Та не може цього бути! — знову не втерпів Павлусь.

— Чому ж? — заперечив дід. — Я з відзнакою закінчив середню школу добрих чаклунів, бо жодного разу не скористався з підказок. А мені й підказувати не було потреби, бо я вільно міг би читати найліпші відповіді колег-відмінників, які вони тримали напоготові подумки. Я б зневажав самого себе, якби принизився до ганебного животіння за рахунок чужих думок і знань, хоч як би мені хотілося задурно заробити п’ятірку. А через це я й сам зробився круглим відмінником, і мій портрет щороку прикрашав чарівну шкільну Дошку пошани. Я одержував грамоти, а по закінченні цього своєрідного учбового закладу мені дали золоту медаль.

— Здорово, — мимоволі прохопився Павлусь.

— Ще б пак! — не перечив старий. — А коли я закінчив школу, то у всеозброєнні найновітніших чаклунських знань став на трудову вахту, аби з честю виконувати і перевиконувати свої почесні завдання та зобов’язання. А знання — то сила! Я карав жадібних і лихих багатіїв, майстерно перетворюючи їхнє золото на сухе листя, від чого вони буквально аж казилися і в розумовому потьмаренні дичавіли. А ще я здіймав на синьому морі жахні чорні шторми та урагани, коли до мирних берегів пливли чужі ворожі кораблі, по самі вінця навантажені лихом, горем і злиднями, а також важкими ланцюгами для поневолених. Я лив у посуху на лани бідних селян дощі і клав у їхню виснажену землю мінеральні добрива, бо за давнини робітники і селяни таких дивних див ще не вміли робити… Що, цікаво?

— Атож, ніколи таких чудних казок не чув!

— Яка ж це казка? От коли вивчатимеш стародавню історію, то сам переконаєшся, що я казав тобі чистісіньку правду. Історичних прикладів доволі…

Старий на хвильку замислився, ніби гортав подумки цупкі сторінки пожовклого від часу пергаменту з власними анкетними даними та автобіографією. А потому врочисто докинув:

— І от на схилі років я поклав собі зробити ще одне добре діло — привчити тебе казати правду, саму правду і нічого іншого, крім правди.

— Кепкуєте! — не повірив Павлусь. — Чаклуни бувають тільки в казках, а насправді ніяких чаклунів нема…

— А я? — обурено запитав дід. — А хто ж я тоді? Чи знаєш ти, скільки чудових і гарних казок складено про мене особисто? Я й сам до пуття цього не відаю, бо ніколи не був хвальком і не рахував оповідок про себе. Може, їх складено сто, а можливо, й тисячу! Тож запам’ятай надалі: люди ніколи не любили й понині не люблять брехні і язикатих носіїв цього зла. Недарма мудрі кажуть: брехнею світ обійдеш та назад не повернешся. Тому-то брехуни завжди заприсягаються усіма лихами, нібито вони кажуть правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди. Як ото ти, коли галасував: «Щоб мені на цьому місці провалитися!» Так уже віддавна повелося. Але з тобою станеться інакше.