Про УКРЛІТ.ORG

Мої і чужі таємниці

C. 3

Ячейкін Юрій Дмитрович

Твори Ячейкіна
Скачати текст твору: txt (216 КБ) pdf (216 КБ)

Calibri

-A A A+

І от на наступному уроці я удав, ніби вивчив геть усе. Я нахмурив лоба, підпер голову рукою і втупив пронизливий погляд у стелю. А коли хтось з учнів відповідав на запитання, я схвально кивав головою — так, мовляв, правильно. Але руки я все-таки про всяк випадок не піднімав.

Микола Андрійович ясно бачив, що ніхто у класі не вивчив уроку краще, ніж я.

Я навіть вирішив удавати так на кожному уроці, якого я не вивчу. От буде здорово! Тоді ніхто з учителів мене не викликатиме. А коли я добре вивчу урок, тоді я, навпаки, удаватиму, ніби й не вивчив. І всі вчителі мене викликатимуть. У класному журналі і в моєму щоденнику густо зарясніють п’ятірки. Швидко я стану круглим відмінником. Про мої успіхи напишуть у стінній газеті, а мій портрет повісять на шкільній Дошці пошани. А тоді я свою таємницю відкрию Лесику, щоб його портрет теж повісили на Дошці пошани.

— Сливко! — почув я голос Миколи Андрійовича. — Ану, йди відповідати.

Я аж здригнувся, наче під моєю партою почався несподіваний землетрус.

«Все, — подумав я, — пропав! От і звіряйся після цього на слово вчителів!»

Але, на щастя, Микола Андрійович запитав у мене не нове завдання, а минуле.

Коли я закінчив відповідати, Микола Андрійович узяв ручку і сказав:

— Якби ти так само добре вивчив новий урок, я тобі неодмінно поставив би п’ятірку. Але, як я бачу, ти сьогодні не готувався. А може, ти хочеш, щоб я запитав тебе щось з нового уроку?

Я чесно признався.

— Ні, — сказав я, — не хочу.

Втім, Микола Андрійович мене все-таки запитав.

— Скільки буде, — запитав він, — п’ять плюс один?

— Шість, — безпомилково відповів я.

— А якщо шість поділити на два?

— Три…

— Правильно, — похвалив мене Микола Андрійович і вліпив мені трійку.

От як буває! Так мимоволі почнеш сумніватися.

Та про ці свої роздуми я на зборах не сказав ані слова.

А от Боб Скорик сказав:

— Почекаймо до кінця учбового року. Тоді певно знатимемо, хто залишиться на другий рік, а хто ні. А зараз це передбачити дуже важко.

Та Сашко тільки зневажливо скривився.

— А коли це, — руба запитав він Боба, — космонавтів лякали труднощі?

І справді, космонавтів ніколи не лякали ніякі труднощі. Ми читали про це у газетах.

— А я що? — знітився Боб. — Хіба я хочу залишитися на другий рік? Зовсім не хочу! Мені тоді хоч додому не повертайся…

Після цієї розмови труднощі вже нікого не лякали. Ми всі дали слово не залишатися на другий рік. І ще ми вирішили просити раду дружини, щоб нашу піонерську ланку назвали ланкою імені піонера космосу Юрія Гагаріна.

 

Розділ 3. МАРСІЯНИ

Коли я, Лесик і Боб поверталися від Сашка додому, у нас тільки і розмов було, що про майбутню космічну подорож.

Признатися, я з тривогою думав про майбутнє. На нас чатувало безліч небезпек. Та я не хотів лякати друзів і тривожився мовчки. А потім до того розхвилювався, що не втримався і сказав:

— Подумати тільки, нам ще вчитися і вчитися — аж чотири з половиною роки! А люди щороку все далі й далі літають у космос. І хоч ми й не будемо залишатися на другий рік, та мене лякає, що хтось раніше від нас на Марс полетить! Пропадуть усі наші подвиги!

Лесик намагався заспокоїти мене:

— Це ще вилами по воді писано. Для польоту на Марс знаєш, який великий зореліт треба збудувати? Ого! Завдовжки як міст Патона! А поки такого збудують, ми саме встигнемо закінчити школу.

Мене Лесик заспокоїв, а Боба ні.

Боб сказав:

— Це для дорослих потрібен корабель-велетень, бо вони великі. А нам великий корабель навіщо? Ми б і зараз могли полетіти на звичайній ракеті. Тільки підручники не слід брати у космічну подорож, бо перевантажимо ракету.

Але то була пустопорожня розмова. Хоч ми й ладні були летіти негайно, та ракети нам все одно не дадуть: школярів у космонавти не приймають.

Ось чому ми заговорили про інше, набагато приємніше. Ми намагалися уявити, які на вигляд марсіяни.

Лесик припускав, що вони схожі на людей.

Боб вважав, що марсіяни схожі на спрутів, бо більшої голови, ніж у спрута, він ні в кого не бачив.

— Я про це читав в одній книжці, — пояснив Боб. — У марсіян такі величезні і важкі голови, що вони під ними згинаються і нормально ходити не можуть, а тільки повзають, як немовлята. А на великі відстані вони пересуваються на спеціальних залізних триногах. Марсіяни такі розумні, що їм навіть вчитися не треба. Я в тій книжці нічого про навчання не вичитав. От би мені мати таку голову!

— А як ми з ними порозуміємося? — запитав я. — Вони ж бо розмовляють не по-нашому, а по-марсіянськи.

— Авжеж, — погодився Лесик, — це надзвичайно складне завдання. Його слід розв’язати ще на Землі.

Я подумав і сказав:

— А може, вони розмовляють і по-нашому і не по-нашому? Тоді б ми з ними могли легко порозумітися.

Боб дуже здивувався.

— А як це так можна розмовляти, — запитав він, — щоб і по-нашому і не по-нашому?

Ячейкін Ю. Д. Мої і чужі таємниці: Фантаст.-гумор. повісті: Для мол. та серед. шк. віку / Мал. А.П.Василенка. — К.: Веселка, 1989. — 244 с.
 
 
вгору