Панас Павлович, задравши голову, мовчки, вражено з трівогою дивиться на мене.

— Я не жартую. Робить, так робить! Чого ж дурно час гаяти? Знаєте що? Ось давайте зараз подзвонимо їй! Коли нема дома, їдьмо! Тепер дев’ята година, Діма вже в постелі. Ввійдемо, одягнемо й гайда! Ну? Дзвонити?

Панас Павлович стоїть, немов заціпенівши від думки, що це, справді, може статися. Але на мій рух до телефону він злякано кидається до мене й хапає за руку.

— Та що ви, що ви?… — шопоче він, з страхом зиркаючи на телефонну трубку, немов у ній сидить сама Варвара. — Ото яке! Так з вами, бо-зна, чого наробиш! Хиба ж можна так?

— Та чому не можна? Ну, чому?

— Це чорт-батька-зна що вийде. Раптом зірвались, і маєш!… Ні, серденько! Я бачу, що ви занадто захоплюєтесь романтичним боком справи. А мені, знаєте, не до романтизмів. Тут треба зважити, підготувати ґрунт, а не так, що в один мент…

Але я не хочу впустити слушного моменту й серйозно, поважно, власне так, як йому бажано, починаю переконувати його. Панас Павлович змагається, вигинається, ховається за що-найменший захист, але я без жалю виганяю його звідусіль і все більш та більш припираю до стіни. Нарешті, він вичерпує всі свої арґументи і в якійсь ізнемозі злякано дивиться на мене. Одначе я розумію, що цей страх є майже згода.

— Добре! — вмить робить він з одчаєм іще одну спробу. — Я згоджусь, я визнаю все, і так далі, але не сьогодні.

— Ні, сьогодні, зараз! Це слабість, Панасе Павловичу! Слабість! Так, або так. Треба покінчити!

Панас Павлович знову скидає пенсне й витирає спітнілі від хвилювання скла. Очі кліпають, як ніколи; він дихає так, неначе робив ґімнастику Міллєра, якою займається що-ранку.

— Ну, от що!… — він починає і блідне. — От що! Коли вона дома, ми не їдемо.

— Добре! — згоджуюсь я. — Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?

— Дзвоніть!..— не дивлячись на мене, каже він тьмяним, слабким голосом.

— Ні, відповідайте: так?

— Та добре… Ну, звичайно…

— Чудово!

Я йду до телефону, а Панас Павлович із виглядом людини, яка чекає постанови консиліума лікарів, починає ходити біля мене.

Коли якась жінка каже в вухо мені "слухаю", я міняю свій голос і питаю:

— Варвара Хведорівна дома?

Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.

— Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?

— Скажіть: добрий знайомий! На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанню.

— А як сказать? — добивається голос.

— Так і скажіть. А давно пішла?

— Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.

— В театр? Ага, дякую!

І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.

— А як же… А мені здавалось, що вона дома, — бурмотить він.

— Пішла в театр! — серйозно кажу я й діловито озираюсь. — Ну, значить, можна їхати.

Набіраю циґарок у портсиґар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми вибіраємось у далеку дорогу. Панас Павлович блукає по хаті і змерзло потирає руки.

— Ну, та що ж, їдьмо! — каже він, силкуючись усміхнутися.

— Так, їдьмо! — відповідаю заклопотано й поважно.

В автомобілю Панас Павлович сидить, забившись у куточок і всю дорогу мовчить. Я починаю думати, що він уже покінчив з сумнівами. Одначе, коли ми вже під’їжджаємо до його колишньої кватири, він починає неспокійно рухатись, визирати з вікна, потім раптом хапає мене за руку і благаюче, судоржно говорить:

— Слухайте, Якове Василевичу!… Я розумію, голубчику, але… скажіть, щоб він зупинився. Так не можна. Ми не обміркували. Ми не маємо ніякого права. Я вас прохаю. Це несерйозно.

— Панасе Павловичу! — кажу я з притиском. — Постановили ви, а не я. Отже ви маєте змогу й перерішити. Я тільки помагаю вам. Хочете вернутись? Будь ласка! Я не хочу робити на вас ніякої пресії. Це тільки ваше особисте діло. Рішайте самі!

В цей мент автомобіль зупиняється. Панас Павлович на віщось трівожно визирає, метушиться, впускає пенсне, й ми обидва шукаємо його під ногами. І коли пенсне знаходиться, невідомо, через яке натхнення, Панас Павлович рішуче, жестом владаря, розчиняє дверці й кидає до мене:

— Ходім!

І ввесь час, що ми йдемо по сходах, він має рішучий, гордовитий вигляд. Я не встигаю ступати за ним. Але біля дверей, на яких іще висить мідяна табличка з його прізвищем, він стоїть довго, дихаючи важко й одсапуючись, так довго, що я, нарешті, питаюся:

— Ви подзвонили?

— Ах, так! Я й забув.

І він підносить руку до ґудзика дзвоника. Але зараз же віднімає її й шопоче до мене:

— А як прислуга не даватиме? І наробить галасу?

— Не забувайте, що ви — хазяїн цеї кватири й батько цеї дитини! Дзвоніть! Ніяково так стояти…

Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, відчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою… Галю. Вона стоїть із розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту суконку.