— Я сама не знаю!

— Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…

— Не знаю!! — раптом із люттю випростовується вона й дивиться на мене широкими від злости очима. — Чуєш? Не знаю!

Вона встає, прудко переходить до кушетки й падає головою в зелену, вишивану подушку.

Я закурюю й жадно затягуюсь. Так, я це, власне, й думав раз-у-раз. Це гірш за все. Тепер ясно. Це гірш за все…

Я довго ходжу по хаті, безладно думаючи про ріжні речі, а чотири слова "це гірш за все", як у попсованім апараті, ввесь час самі собою вистрибують тай вистрибують.

— Так, це гірш за все! — голосно кажу я, щоб одчепитись од них, і зупиняюсь. І тільки в сю хвилину я розумію як-слід усе значіння Сониної правди.

— Що ж тепер робити? — тихо кажу я не то до себе, не то до Соні.

Вона лежить непорушно, обхопивши голими, худими руками зелену подушку, відвернувши лице до стіни, й рівно, як утоплена, витягши ноги в чорних з стрілками панчохах.

— Що робити, Соню? — безпорадно повторяю я.

Соня, нарешті, ворушиться, підводиться й чепурить волосся.

— Нічого не робити!… — каже вона байдуже, розбито.

— Але треба ж якось…

Соня заплющує очі й сидить так. Їй, десь, ломить голову.

Я підходжу, сідаю поруч і деякий час мовчу.

— Прости мене, Соню!…

Я не кажу, за що простити. Соня розплющує очі, й я бачу, що вони повні сліз, які одна по одній помалу викочуються і стікають по щоках. Вона не витирає їх. Її губи витягаються, немов вона хоче щось піймати ними, й дрібно-дрібно трусяться. На підборіддю збіраються горбочки й теж іздригуються. І я бачу, що вона розуміє, що я прохаю прощення за те, що не можу сказати їй "ходім зо мною", що не можу так, як їй треба, пожаліти й утішити її.

— Прости мене, бідна!…

Соня вибухає плачем, обхоплює мою шию руками і пригортається головою до моїх грудей. Я обережно обіймаю її за худенькі, теплі плечі.

Довго сидимо ми так, непорушно слухаючи себе. Соня потрохи стихає й визволяється. Шукає хустки й іде за нею в сусідню кімнату. А я закурюю й довго тримаю запалений сірник у пальцях, аж поки не стає боляче.

Коли Соня вертається, я кажу їй, дивлячися собі під ноги:

— От що, Соню… Треба признати, що Андрійко — Дмитрів.

Я не бачу Сониного лиця, але почуваю, що вона дивиться на мене здивовано.

— Так, Соню! Андрійко — його! Це треба раз на все признати й покінчити! Ти ж подумай! Людина вісім літ любить сина, зрісся з ним, і раптом… син — не його, чужий! Та вже через це одно… А потім, коли є сумнів, то всяке право по його боці. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що він Андрійків батько. Тонко, непомітно, але дати йому непохитне переконання…

— Мені невимовно тяжко жити з ним! — жалібно говорить вона, й губи знов витягуються.

— Ну, що ж, Соню?… Я розумію. Але, як же инакше? Розійтись?

Мені до болю ніяково й соромно, але тепер я вже ніяк не можу сказати їй: іди до мене. А вона ж цього жде, за це, мабуть, і Андрійка віддала б.

Соня широко зітхає, набравши повні груди повітря. І, зразу видихнувши його, немов покінчивши з чимсь, уся стріпується й каже рішуче:

— Ну, що ж! Все-одно! Так я й сама думала… Ти виїжджаєш?

— Так! Себто, власне, ще не рішив. Але тепер! Поїду десь на місяць.

— З новою… знайомою?

— Не знаю… Ні! Не думаю…

— Ти любиш її?

— О, ні! — ці слова живо і з таким ляком вириваються в мене, що я сам дивуюсь. Соня теж дивується, але, видко, зразу повірила, й їй це приємно.

— Але як же?! Ти ж сам казав Дмитрові, що…

— Так, але тут… Власне, це просто… ну, як би тобі сказати? Вона дуже самотня, безпорадна якась і… ну, жагуча, чи що. Розумієш? Про любов ми навіть не балакали…

Я не брешу, але мені дуже хочеться переконати Соню, що нічого серйозного нема, й через те здається, що я брешу. Але Соня вірить, чи вдає, що вірить.

— Соню! — раптом несміло кажу я. — Можна мені подивитись на Андрійка?

Я боюсь, що вона тепер одмовить, і беру її за руку. Але Соня визволяється, встає й одривчасто кидає:

— Звичайно, можна!

І зараз же йде в коридор. Звідти веде мене до дітей. Там горить під блакитним, крихітним абажурчиком нічна маленька лямпочка. У присмерку манячать два ліжка. Одне зовсім маленьке. На йому спить Василько. Соня навшпиньках підходить до більшого ліжка й зупиняється як фельдшерка біля хворого, до якого привела лікаря. Я теж навшпиньках, боячися щонебудь зачепити, йду за нею.

В тиші чути дихання дітей не в такт, як двоє годинників в одній хаті. Андрійко лежить, розкинувшись, і одне коліно оголилось. Я звикаю до пітьми й бачу вже кругле, пукате чоло, гостре підборіддя, губи, стиснені поважно і строго. Мені все ж таки хочеться бачити виразніше. Я пошепки прохаю Соню дозволити засвітити сірника. Вона мовчки хитає головою. Коли сірник розгорається, я освітлюю Андрійка так, що все його личко здається мені дуже подібним до Дмитрового, навіть ніс не качиний, а круглий, припухлий на кінчику. І від цього відразу все тільце цього хлопчика, до якого я підходив з таким хвилюванням, стає чуже, далеке, байдуже. Правда, так і раніше раз-у-раз бувало, коли я в’являв собі, що він не мій. Але сірник миготить, я підіймаю трохи руку, й у вічі мені кидається довга ніздря й витягнений, плескуватий кінчик носика. В мені щось іздригується.