Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись од дечого, що так кохалося в душі.

Вона відвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.

Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. В господарів сталевим, надокучливим голосом співає ґрамофон. Якось одразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дріжать, очі кліпають.

А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, все так соромливо, дбайливо, з боязьким захватом розклали в себе в душі. Вже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна, на віщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більш та більше, злякано-серйозна, непотрібно-строга, напружено-чесна незайманиця. А він ізнову почне замикатися що-вечора в себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Хведорівни. Нишком прокрадатиметься до його Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно і строго казатиме: "Дімо! А мама що наказувала?" Знов "вияснення відносин", принципіяльні балачки, баб’ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.

Так буде не рік, не два. Без жартів — моторошно.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Клавдія Петрівна зустрічає мене, вся зашарившись, несміло, радісно посміхаючись і міцно, судоржно потиснувши мою руку. Виявляється, вона чекала на мене майже що-вечора. Це мені приємно, й я сиджу в неї більше, ніж намірявся. Костя поводиться чемно і все посміхається гнилими, негарними зубками, за які жаль його. Мабуть, він сею посмішкою хоче притягти до себе мою симпатію. Декілька разів він навіть пробує підлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, він обережно гладить мою бороду й каже:

— У вас борода чорнява? Правда?

Або розглядає мій жилет і милується:

— У-у, який у вас гарненький ліфчик!

Клавдія Петрівна дуже сміється з цього й пояснює мені, що Костя живе переважно з жінками й чоловічих річей не знає. Костя, зрозумівши, що сказав щось смішне, теж починає сміятись і ще раз повторює: "Ах, який гарненький ліфчик!" Але Клавдія Петрівна відсилає його гратися.

Потім я частіще заходжу до них.

Що-разу перед моїм приходом Клавдія Петрівна лежить на канапі й, коли я входжу в кімнату, швидко схоплюється, чепурить поспішно своє прекрасне волосся й іде прудко мені назустріч, у замішанню й тихій радости. (Зустрічає вона таксамо, як і проводжає: чи то несміло, чи то соромливо.) І раз-у-раз у чорному. Я ніколи не бачу на ній нічого ні колірового, ні білого, навіть блюзки.

Зараз же на сцену виступає чайник, спіртівка. Біля канапи примощується столик, і ми починаємо балакати. Клавдія Петрівна говорить, як звичайно, найбільше. Мені втішно слухати її, — вона вміє найдрібніщим подіям і фактам надавати якесь інтимне, велике значіння. І ні про що вона не говорить байдуже, спокійно: або з захопленням, з жадобою, з палаючими щоками, до яких треба прикладати холодні компреси, або понуро, безнадійно, з одчаєм.

Потім іще одна властивість її розмови: вона не балакає на якусь тему, не оповідає про якийсь факт, як звичайно оповідають, у певній послідовности розвитку цього факту, випускаючи стороннє й зупиняючись на сутнім. Ні, вона просто вголос вимовляє думки, що пробігають їй у душі. Через це вона завсіди ухиляється від теми, робить несподівані вистриби, повороти, дивуючи мене, й сама з цього дивуючись; потім, сміючися, знов вертається до покинутого і знов одбігає далеко вбік.

Вона покинула чоловіка, бо він неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жінок? Ні? Може бути!… Вона збіралася стати актрисою, але це дуже важко. Треба якісь прохання, свідоцтва, марки. А ще важче бути лікарем. Вона багато мріяла про те, щоб вступити на медичні курси. Та хиба з дитиною можна що зробити? Чоловік висилає їм на життя сто карбованців на місяць. Костя часто хворіє. В хазяйки троє дітей, і вони по черзі хворіють так, що атмосфера лікарні тут не переводиться ніколи. Це страшенно нудно! Вона має думку вступити в школу співу, хоча боїться, що в неї занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловіком. Автім, Бог його знає через що саме! Не зійшлись характерами? Може бути!… Так, так, це найвірніще!

Мене вона не питає ніколи про мої родинні обставини, але не через те, що не цікавиться, а через занадту делікатність і несміливість.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Так, мені з кожним днем усе більш та більше подобається ходити до Клавдії Петрівни. Через те, що мене завсіди зустрічають радісно та з вдячно-простягненою рукою, я почуваю себе незвичайно затишно в сій вічно-затягнутій блакитним присмерком кімнаті, з булькаючим чайником у кутику. Надто люблю ті хвилини, коли Клавдії Петрівні вдається, нарешті, покласти в ліжко Костю. Тоді ми стараємось говорити неголосно, й це надає найбільш незначним словам характер інтимности та близькости.