Про УКРЛІТ.ORG

Записки Кирпатого Мефістофеля

C. 15
Скачати текст твору: txt (787 КБ) pdf (504 КБ)

Calibri

-A A A+

Коли я кінчаю, Панас Павлович сидить притихлий і задумливий. Він не каже ні слова й перебірає по столі пальцями, роблячи згуки, як на барабані. Олександра Михайлівна думає про щось скупчено, немов про себе щось вираховує.

— Та-ак!… — нарешті, з робленою й ніяковою іронією, каже Панас Павлович. — Все це не так весело, як варто б того сподіватись.

І пильно, короткозоре починає розглядати дряпинку на своїй руці, тонкій та ніжній, як у жінки.

— На мою гадку, Панасе Павловичу, — як-мога спокійніще та недбаліще (щоб цим загладити гострість самої думки) кажу я, — треба викрасти Діму в Варвари Хведорівни…

Як я й сподівався, скидуються очима обоє злякано. Мені цей ляк приємний, значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хиба не приємно посунути когось на страшне?

Я ще спокійніще посміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.

— Так, викрасти… Це найпростіщий спосіб розвязати питання. Законним, чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі набоці. Але коли одна сторона відніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб’єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.

Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і смішно підвівши голову догори, слухає далі, хоч я мовчу вже. Шура встає, здіймає зо спинки ліжка теплу хустку й накидає собі на плечі, її виточене, незаймане лице змерзло, посіріло.

— Так, кажете, викрасти? — немов очутившись, нарешті, питає Панас Павлович…

— Так, на мою думку, це єдиний вихід.

— Як же це зробити?

— Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гуляти з нянькою, схопити його за руки, посадити на звощика тай край!

Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами "як це зробити" він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я вдаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.

Одначе для його, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з вуст, закутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.

— Так, кажете, викрасти? — знов невважно питається Панас Павлович. — Так, так, це, звичайно, той… Ну, а иншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той…, як би це сказати, занадто образливо для Варвари Хведорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.

— Ти як гадаєш, Шуро? Га?

Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:

— Я гадаю, що цього не треба робити.

— А як зробити?

Олександра Михайлівна щільніще запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупости й задубілости я розумію, що вона вже прийшла "до одного знаменика". Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі й у результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.

— Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… — каже вона, навмисне вживши "жона", а не "Варвара Хведорівна".

— А як вона не дасть згоди?

— Вернутись до неї…

Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.

Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.

Я майже тими самими словами, що й Варварі Хведорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття людей, що дійшли до таких відносин. Я малюю їй найбільш безнадійні хмарні картини, які доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.

— І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександре Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така бріхлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому було на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядности, академічної моральности пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.

— Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… — нерішуче завважує Панас Павлович. — Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти, як гадаєш, Шуро?

Шура вперто, з злякано-тупою серйозностю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше відіб’ється на дитині. Хлопець пам’ятає, знає й любить матір. Ворожнеча отверта ще дужче подвоїть його душу. І завсіди мати буде в його очах покривдженою. Він таксамо буде брехати і прикидатись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, таксамо брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпіливо, мужньо нести свій хрест до кінця. У стражданню, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний сенс.

Володимир Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Київ - Ляйпціґ, Українська накладня, 1923.
 
 
вгору