Але тут, хоч і не по своїй волі, втрутилась у справу Україна. Донські козаки мали найближчий і найкращий шлях з фронту додому через українську теріторію. Отже виникло питання про пропуск донських військових частин українською владою. Инчими словами: виникло питання, хто українській владі ближчий: большевики, совітська влада, чи донська козацька „демократія”.

Коли підходити до справи з чисто формального боку, то ми немов були бездоганні. Бо ми говорили так: донці оповістили свою область федеративною частиною Росії. Росія розпалась на ряд окремих, рівних між собою державних формацій. Кожна така формація у своєму внутрішньому життю є суверенна й друга частина бувшої централістичної Росії не має права втручатись у те внутрішнє життя.

Отже, виходячи з цього погляду, ми не мали права ставати на той чи инчий бік, на бік Великоросії чи на бік Дону. А через те не мали права не пропускать ні донців, ні великоросів через нашу теріторію, коли вони хотіли їхати до себе додому.

Формально, я кажу, ми мали повну рацію так міркувати й так поводитись. Але по суті ми таким відношенням, таким своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсности на бік донців. Бо ясно, що, коли б ми поділяли стремління й цілі большевиків, коли б ми також мали на меті творити свою робітниче-селянську державність, то ми, виходячи з цих своїх власних інтересів, повинні були б, мусіли б боятись донців і тих сил, що гуртувались на Дону. І через те ніяким способом не могли б виявити такого шкодливого для своєї державности нейтралітету.

Але в тому й річ, що та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніща до них, а через те ми й не боялися пропускати донців.

Це одна причина нашого нейтралітету, головна й основна.

Друга ж та, що ми бачили в донцях спільників по боротьбі за федерацію. З цього погляду Дон нам був також ближчий, ніж Петроград, хоча останній і висловив своє признання Української Народньої Республіки.

(Власне, ця так би сказати, „федералістична прихильність” до Дону була тільки послідовним переведенням у життя постанов з’їзду народів у Київі, (21-28 вересня н. ст.), завданням якого було об’єднати федералістичні течії всієї Росії.)

А третя причина нашого нейтралітету було — наше безсилля. Ми хоч і удавали, що маємо змогу так чи инакше поводитись, але в дійсности ту змогу не завсігди мали. Для того, щоб не пропустити озброєні, досить добре дісціпліновані козачі частини, треба було мати відповідні сили на своїх кордонах, треба було на випадок настійности донців вступити з ними до рішучого бою. А цього всього у нас не було в відповідній мірі, — ні таких військових сил, ні необхідности битися з донцями.

3. Ухиляння від отвертої відповіді.

Большевики ж, розуміється, не могли стати на наш, чисто формальний погляд і бачити в нашій акції тільки національно-державний її бік. Вони казали: коли вам ходить о цей бік, то ми ж визнаємо вас, як окрему державну одиницю, в цьому питанню ми з вами не розходимось і готові вас піддержувати. Але ж є ще друга сторона, соціальна. І от тут ви нам скажіть, на чийому ви боці: на нашому чи на контрреволюційному. Коли наше розуміння революції вам ближче й бажаніше, то ви не будете пропускать наших ворогів, коли на їхньому, то пропускатимете.

Але ми від отвертої, прямої відповіді ухилялись і все стояли на свойому „нейтралітетові”.

От це все й спричинилось до того, що большевики, Рада Народніх Комісарів поставила нам нарешті ультіматум, який починався так:

„З огляду на інтереси єдности та братерства всіх знесилених робітничих мас, що страждають у боротьбі з імперіалізмом; з огляду на признання — численними резолюціями орґанів революційної демократії, радами, а насамперед першим всеросійським з’їздом рад — національних засад, соціалістичне Правительство Росії, Рада Народніх Комісарів підтвержує гноблене царизмом і буржуазією Великоросії право всім народам на вільний розвиток, включно до їх права відділятися від Росії. Тому Рада Народніх Комісарів признає Українську Народню Республіку та її право на повне відокремлення від Росії, як також на те, щоб вона ввійшла в переговори з російською Республікою про взаємні федеративні, а також инчі відносини. Жадання України що до її прав і незалежности українського народу Рада Народніх Комісарів признає без обмежень і безумовно”.

Але далі йшли вже закиди що до відношення Укр. Ц. Ради до фронту, до донців, до рад робітничих і салдатських депутатів. І ставились такі пункти обвинувачення:

„1. У. Ц. Рада робила дезорґанізацію на фронті, одкликаючи свої війська. 2. У. Рада позволила собі обеззброїти війська рад, що стояли в Київі. 3. Рада підпірала змову проти влади рад, покликуючись на вигадані права на незалежність Донської й Кубанської областей і тим способом покриваючи контрреволюційне повстання Калєдіна. Ставляючи опір інтересам і жаданням переважної більшости козаків, Рада замикає дорогу військам, яких вислано проти Калєдіна. Стаючи на бік ганебної зради революції й бажаючи помагати найнебезпечнішим ворогам як незалежности народів Росії, так і правительства рад, ворогам робітничих і визискуваних мас, кадетам і прихильникам Калєдіна, Центральна Рада примушує нас подати їй до відому, що ми негайно виповімо їй війну, навіть тоді, коли б Українську незалежну Республіку визнало представництво найвищої російської державної влади. Тепер Рада Уповноважених Народу з огляду на всі вище-наведені обставини ставить народам Української Республіки такі питання: 1. Чи Рада зобов’яжеться залишити всякі спроби дезорґанізації на фронті? 2. Чи Рада зобов’яжеться без згоди шефа найвищої команди не перепускати ніяких військ, що йдуть у бік Дону й Уралу? 3. Чи Рада зобов’яжеться залишити всякі спроби роззброювати війська рад і червоної ґвардії на Україні та чи віддасть негайно відібрану в тих військ зброю? В разі, коли протягом 48 годин не буде дано задовольняючу відповідь, Рада Уповноважених Народу вважатиме, що У. Ц. Рада є в стані отвертої війни з владою рад у Росії та на Україні. Рада Народніх Уповноважених”.