Ніхто своїх представників не прислав, навіть, (за виїмком Дону), нічого не відповів.
Дін же голосом козачого з’їзду в Новочеркаську виніс резолюцію, в якій говорилось: „Верховну владу треба сфомувати на прінціпі коаліції здорових орґанізацій краю, південно-східного союзу, У. Ц. Ради, центральної ради робітничих депутатів першого скликання(!), кооперативів, земського й городського союзів і представників орґанізацій державного значіння. Ініціативу створення влади по сьому прінціпу доручити об’єднаному правительству південно-східного союза. Зорґанізоване таким робом представництво буде Радою Республіки, з якої вибереться відповідальне міністерство. Рада Міністрів буде провадити діяльність до часу скликання Установчих Зборів”.
Таким чином честь ініціативи в створенню центрального Уряду донці перехоплювали в свої руки. Крім того вони хотіли творити його „на прінціпі здорової коаліції”.
По суті, як сказано, коаліція від „однородно-соціалістичности” мало чим відріжнялась. Ми „однородно-соціалістичний” Уряд не гірше донського коаліційного Уряду берегли й боронили проти „анархії” всі священні підпори буржуазного ладу. І не в тому полягала причина неудачи в здійсненню цих заходів. А в тому, що кожна окраїна добре розуміла, що такий центральний Уряд, коли б він і склався, ніякісенького значіння для самої Росії (Великоросії) не мав би, бо Рада Народніх Комісарів одшпурнула б його ногою, а маси й пальцем не кивнули б, щоб його підтримати. Кожна окраїна хапалася себе урятувати від небезпечної зарази большевизму, від економичного безладу, від загрози хаотичної демобілізації, від загальної анархії.
І справа з центральним урядом, „який користувався б довіррям усього населення Росії”, так і замерзла на своїх резолюціях та нотах. Життя не ждало, поки з’їдуться запрошені представники до Київа, й розвивалось далі по своїм законам.
8. Злочинна аґітація проти українського національного визволення.
І от помалу, непомітно почало розвиватися таке цікаве явище. Що твердішою споверху, знадвору здавалась наша державність, що більше вона набірала вигляду „справжньої” державности, то більше й більше слабла й підупадала з середини, в своїх дійсно-справжніх основах—в широких народніх масах.
Ми, як уже сказано, пренаївно поясняли це розкладаючим, „безсовісним” впливом большевиків, їхньою аґітацією, демаґоґіею. Засліплені, загіпнотизовані, одурманені своїм ідеалом державности „як у людей”, ми не бачили того, що то ж ми самі були тими аґітаторами й демаґоґами, що розкладали наші маси.
Бо хіба вони не бачили, наприклад, нашого поводження в справі миру? Большевики скидають Тимчасове Правительство, яке було на шворці союзницького імперіалізму, яке гальмувало по його волі справу миру, й оповіщають сепаратний мир, оповіщають, нарешті, кінець усім стражданням і страхіттям побоїщ. Здається, український, народній, „свій” уряд повинен би радісно підхопити це оповіщення й разом з большевиками яко мога швидче провадити цю справу до кінця.
А замісць того що? Голова Ґенерального Секретаріату заявляє, що тільки створене центральне, федеративне, „однородно-соціалістичне” правительство може вести таку важну справу. А ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра рішуче розсилав по всіх штабах армій, корпусів і дівізій ціркулярну телеґраму, в якій прекатеґорично забороняє всім українським частинам виконувати розпорядження Ради Народніх Комісарів, бо „Ґенеральний Секретаріат Української Республіки веде переговори з загальноармейським комітетом і з областями Росії в справі сформування Центрального Правительства з представників національностей і центрів революційної демократії, котре одне може бути правосильним розпочати переговори в справі перемирря. Всякі инчі переговори принесуть нещастя, одкриють фронт для противника й поведуть за собою захват української землі”.
Хіба одна така телеґрама не була краще за купи „безсовісних” большевицьких прокламацій?
І то ж робилося з пренаївною щиростю, з переконанням, що маси, дійсно, будуть чекати, поки Ґ. Секретаріат сформує таке повноправне Центральне Правительство й не будуть виконувати розпоряджень Народніх Комісарів, що увільняли їх від стількох мук. То ж було щире переконання, що маси так само жагуче прагнуть такої самої національної держави, якої прагнула Центральна Рада, й через те будуть з такою самою прихильностю дивитись на перебування в Київі представників союзницького імперіалізму, який три роки катував їх на фронтах.
А маси цілком вірно вгадували цілі й причини такого ласкавого відношення сих „джентельменів” до української влади. І, розуміється, ця „ласкавість” як раз протилежне вражіння робила на них. Ці „джентельмени” були прекрасними большевицькими аґітаторами; навіть більше: вони лучче всяких чорносотенських україножерів аґітували серед мас проти самої української ідеї. Ага, так он—вона яка, ота українська воля, з союзниками братається, їхньої ласки запобігає, їхнього признання шукає, для неї це признання дорожче страждань свого народу.