Цим також можна пояснити те явище, що на Україні большевизм під цей час не мав сили. В той час, як по всій Росії, по всіх великих і малих її містах та й селах, ішла жорстока й крівава боротьба й влада переходила до рад робітничих, салдатських і селянських депутатів, на Україні деякі спроби захоплення влади большевиками не мали успіху. Ми це тоді пояснювали тим, що гаряче, свідоме національне почуття широких мас не допустило їх до „анархії”. Це не вірно. Дальші події виразно показали, що головною силою було не національне почуття мас, не їхня національна любов до української влади, яку вони підтримували проти замахів на неї, а соціальне довірря до неї, надії на те, що тепер, коли вона увільнилася від пут, вона розрішить швидко, справедливо й в інтересах їх, отих широких мас голоти всі насушні, наболілі питання.
Розуміється, національне чуття грало також велику ролю. Це доказується ось чим. Всі ті салдатські маси, а також українське національно-свідоме робітництво, що підтримували й оберігали Центральну Раду, зовсім не були ворожі до большевизму. Вони не могли бути до його ворожими, навпаки, вони всією душою поділяли його лозунґи цілковитого соціального визволення. Але вони разом з тим не дозволяли большевикам скинути українську владу. Бо вони мали національну гордість, самоповагу, національну пробуджену ніжність, яка хотіла свого, в своїх формах того визволення. Вони нічого не мали проти лозунґу „вся влада радам”, але яким радам? Своїм.
А як така єдина на всю Україну Рада вже була, як вона вже сама раніше боролася з буржуазією, як сам Ґенеральний Секретаріат у своїй відозві заявляв, що Центральна Рада є не що инче, як загально українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів, то чого ж ще більше треба, для чого ще якісь инчі ради? Центральна Рада справиться не гірше инчого уряду з усіма лихами на Україні, розв’яже всі питання так, як то потрібне для повного соціального й національного визволення всіх експлуатованих, всіх поневолених і упосліжених.
І от ця віра, іменно ця, а не тільки національна, не допустила під той час большевизму на Україні.
РОЗДІЛ V.
ОСНОВНА ХИБА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ
1. Не маси винні.
Але українська демократія не зрозуміла дійсної суті прихильности українських широких мас до своєї влади. І це нерозуміння було одною з причин тих помилок і неудач, які так щедро посипались, далі на голову молодої української державности.
Коли аналізуєш тепер усі ті події, які таким бурхливим, болючим вихором проносились крізь історію українського відродження, то перш усього задаєш собі питання: як же то так сталось, що ті маси, які так гаряче, так віддано піддержували й боронили українську владу, які так горіли національним чуттям і виявляли таку міць національної самосвідомости, як воно так сталось, що вони раптом одвернулись від нас, покинули й навіть повстали проти своєї влади?
Ми тоді, коли прихильність мас до нас гасла й помірала, пояснювали це большевизмом. Большевики, мовляв, здеморалізували салдатські маси, з’аґітували їх, оббріхали українську владу перед ними, розпалили своєю демаґоґіею їхні темні інстінкти, потягли за собою безсовісними, безоглядними обіцяннями всяких нездійснимих благ, — от маси й пішли за ними. А ми, мовляв, чесно поводились, ми не обіцяли того, що неможливо, ми дбали про орґанізацію життя, ладу, порядку, ми не хотіли руйнувати господарських сил країни, ми кликали маси до дісціпліни духа, до роботи, а це здеморалізованим масам не подобалось і вони через те одвернулись од нас.
Так ми тоді роз’ясняли сітуацію. Так, мабуть, будуть роз’яснять її українські історики. Але таке роз’яснення буде або нещире або наївне, як воно було й у нас.
Так пояснялось і пояснятиметься особливо ще й для того, щоб виправдати наші маси, щоб довести, що вони таки мали національну свідомість, а що їх тільки збаламутили вороги українства й через те вони так схибнули під той час.
Так само вороги українського відродження будуть посилатися на цей момент і доводити, що ніякої національної свідомости у мас не було, бо от-же вони повстали ж самі проти української влади.
І те й друге пояснення — не вірне. Вся причина в тому, що українська влада, що вся керуюча, партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, що вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична.
2. Соціалізм малоросійського хуторянина.
Повторяю сказане мною в початку сієї праці: ми, всі українські керуючі партії, були не соціалістами, а тільки демократами, республіканцями й національними революціонерами.
Правда, ми всі називали себе соціалістами: соціальдемократи (ніби правовірні вже, давні соціалісти), соціалісти-революціонери, соціалісти — федералісти, соціалісти — самостійники. Все соціалісти. Але це все були не вірні назви. Одна тільки ґрупка, що створилася під час революції, цілком вірно, щиро й чесно назвала себе, а іменно: „національна революційна партія”. Члени сеї „партії” отверто називали себе не-соціалістами, але характерно те, що вони цілком погожувались з усіма постановами, з усією соціальною політикою керуючих соціалістичних партій Центральної Ради.