Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до орґанізації, безпрінціпність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм, словом, усі ті риси, якими одзначалась отаманщина з самого початку, але які в кращих умовах втримувались сторонніми факторами, тепер випнулись, оголились, як смердючі рани, й отруювали круг себе все оточення.

Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий то має формувати "загін", йому давалось кільки мілліонів карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальности за гроші й за свою "діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали. Формально вони немов підлягали "Головному Отаманові", але, по суті, ця славолюбна "балерина" боялась цих отаманців, запобігала їхньої ласки й не сміла ні за які злочинства покарати цих "героїв", щоб не загубити серед них своєї популярности.

І через це отамани й отаманці вільно розкрадали гроші, піячили, бешкетували й робили єврейські погроми.

Так само характерні риси демократії, що була при отаманщині й творила "урядову владу", теж виступали тепер ще помітніще. Загнана в куток між двох стін, — Антантою й пятаковщиною, — бідна хуторянка безпорадно кидалась від одної стіни до другої, боячись і тої й другої, й бажаючи знайти поміч у одної проти другої. Розігнавшись з кабінетом Остапенка в обійми Фрейденберґів, одкинувши всякі "трудові прінціпи" й причепурившись під паняночку з парламентаризмом і зрадою аґрарною, хуторянка, як відомо, дуже набила собі лоба об стіну Гришина-Алмазова. Тоді, розсердившись, вона викинула кабінет Остапенка, поскидала з себе панські браслетики й знову одяглася в свитку трудового прінціпу, утворивши "соціалістичний" кабінет Мартоса. Навіть більше: кинулась до пятаковської стіни, чи не можна якось з нею порозумітися. Але там заводилась "федерація" й давались розпорядження порядкувати "исключительно на русскомъ языке".

Отже що робить? Лишалось тупчитись у своєму куточку, або як говорилось у партійних сферах, "орієнтуватись на власні сили".

І що то за безпомічна, безладна "орієнтація" була весь час!

Здавалось би, що на тих кількох десятках верст теріторії, що малося під отаманщиною, при тих матеріальних і фізичних засобах, які були в Уряду, можна було завести просто ідеальний порядок і лад. І в той же час ніколи ще, здається, й нігде не було такого безладдя, безправности, незабезпечености спокою й життя, як на цій клаптиковій теріторії. Розбої, грабіжи й убийства серед білого дня відбувались у самій "столиці" отаманщини. Самі "міністри", — бували й такі часи — боялися ночувати дома й ховались по конспіративних кватирах. На "провінції" (се-б-то в околиці "столиці") безчинствували по містечках комісари, коменданти й отаманці. На селах же ніякої влади не було, а селяне часто окопувались ровами, обставлялись кулеметами й гарматами й не пускали до себе "народньої" влади.

А тим часом "прінціпіально" — партійно немов би визнавався прінціп "трудових рад". Урядово-"прінціпіально" признавався прінціп "демократичних самоврядувань". І тут же все покривалось фактичним інстітутом отих самих старих, безконтрольних, безграмотних, безпрінціпних і часто просто контрреволюційних комісарів.

І як смішно читати партійну пресу тих часів, яка з пресерйозною, замурзаною всіма тими безчинствами й своїми тиканнями в ріжні стіни пикою важно міркувала, що краще: трудові ради, ради робітничих і селянських депутатів, чи самоврядування? (Наприклад, "Визволення" орґану. с-д. ч. 11.)

А вся діяльність "соціалістичного" "правительства"? Якась злісна, глузлива карікатура на Правительство.

Наприклад, "міністр" шляхів пренаївно заявляє, що найголовнішим завданням міністерства шляхів є боротьба з… безбілетними пасажирами. Та й справді: маючи кільки десятків верст залізниць, що можна робити на них? — тільки ловити бідних "зайців".

Так само діяльність усіх инчих "міністерств" зводилась до дрібнесеньких, техничних функцій звичайних урядовців у справжніх міністерствах. Наприклад, діяльність "міністерства" фінансів обмежувалась тільки доставкою з Берліну надрукованих там гривень та почасти друкуванням їх у Кам’янцю. Правда, "міністр" фінансів Б. Мартос робив замахи на діяльність у державному масштабі й навіть виробляв закони в тому напрямі. Але ті закони викликали навіть у безграмотних отаманців глум і сміх. Так, наприклад, знаменитий закон цього "міністра" про налог на предмети роскошів, яким так хвалився в своїй декларації сам "міністр". Налог на предмети роскошів на цьому клаптику теріторії, де крім кількох задрипаних, убогих містечок і нещасної, облупленої "столиці" ні одного порядного міста не було, де не тільки предметів роскошів, але найнеобхідніщих предметів не було де купити.

А тим часом у кожному "міністерстві" були величезні штати урядовців, які купчились у тому нещасному Кам’янцю й шамотілися, як юрба безпотрібних і невмілих обивателів на пожарі. Всі вони за свою без-потрібну шамотню діставали платню, всі вони бюрократично гризлися між собою, спихали, арештовували одне одного й вносили ще більше деморалізації й розкладу в загальне життя.