Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Вш вертався саме од «важних». Я ввічливо зупинив його і запитав:

— Ну, як же там ваші «тайні»? Мовчать? Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:

— Прошу не касатьця. Воспрещсно государственим приказом.

І важно проплив повз мене.

Але я вжив іншого методу, і Замойченко пом’якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут, у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю і розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру, й я запросив його до себе на «румочку водки». За «румочкою» він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився, сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся «важних», він знов споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.

— О, ето люди! — навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.

— Інтересні?

— Отдєльниї люди!.. —(Це мало значити «дельнме»). —…Самі настоящі!.. Хвактическиї люди…

— Та невже?

— Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, здержуваться нада, потому государствений приказ — буть вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча…

В голосі його чулась гордість і самоповага.

— Ну, а здорово тоскують?

— Тоскують?! Що ви! Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начииає. А у нас етого нема. О, нєт! Що ви? Хе! — Він, безумовно, навіть трохи образився. — Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскуать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця, — гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. «Ви, — говорять, — дєлали заявленіє иащот книг». — «Дєлав», — каже. «Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг… Када б ви були послушні, вам би дали книги». Як загориться мій: «Ага, — говорить, — ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!» — Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив: — На жандаров, значить!..

І в шепоті сьому у всякому разі було менше прихильності до «жандаров», ніж до «важного».

— А када другому, «білому», сказали, дак той, — говорить Курка, — тольки глянув і нічого не сказав, как будьте без вніманія. Ми їх звемо «білий» і «чорний». Мой — «чорний». Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето — книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають. — Він у цьому був рішуче переконаний, і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства. — Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби — і зводьтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий, — політика, словом. Нікада не сознаютьця.

Я певний, що, якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би се за особисту образу.

Замойченко, значить, подавав надії.

Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона, з свого боку, балакала з Безродним. Сей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших планів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так би мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила «отдєльность» «важних», а Безродного — їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.

— Ну, б’ють, пушай б’ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють… Пущай. А як-таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий, та тольки одвертаєшся… Служба тоже не свой брат… Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче і нічого. Походить, сяде; посидить, ляже… Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди. Так переказувала його слова Поля. І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони «не сознаються». Сила «їх» була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ся носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, так се була одна «безполєзность», «вони» були дужчі за грати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч «тайні» раптом десь зникли. Все було б ціле — і грати, іі стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли. «Такой народ!»

Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна — се безмежність, це е бе»одня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх — і старих, і малих.

Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорця-ми н< звернули на себе уваги начальства. Але хутко васпокоїлись, бо переконались, що «важні» цікавлять не тільки нас, а весь город, ї не тільки ми, але й жінка поштмейстера, і міщанський староста, і інші не раз так само закликали Замойченка «на румку водки» й розпитували про «государствених тайних».