Пан президент обходить усіх напівприплющеними очима, перед якими повинні проходити нові, геніальні комбінації, й з гидливістю та нудьгою розглядає знайомі, остогидлі фізіономії, що на них тріпотливо переливаються фарби світла. Яка молитовність, урочиста тихість! А висмикни з цього оберемка дивідендів, який вони так побожно облизують, хоч маленький клаптик, і дай не тому, а іншому, о, як вони заревуть, заклацають зубами, як ухопляться зубами один у одного. Ах, вони так шанують його, пана президента, так схиляються перед ним, так безмірно цінять його геніальність. А схибни він, а по пусти кігті, — вмент рознесуть на шматки, як зграя псів чужого собаку. І як тоді ці патріархи кинуться нігтями видовбувати брильянги зі стін!

Гидко, порожньо й люто панові [президентові! А акатист монотонно, врочисто розповідає далі про оберемки майбутніх дивідендів, про те, що вже давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.

Знову той йолоп Елленберг. Чого очі так поблискують, — од світла чи сталося щось?

Граф Елленберг підходить просто до фотеля пана президен та і, нічого не лякаючись, шепоче йому на вухо. Штіфель здивовано й сердито повертає триповерхову смугляво-червону шию й наставляє до шепоту запале в череп вухо. Але нічого не чути. Райхсканцлер спіднизу блимає в бік до фотеля пана президента й голосніше читає відчит.

Пан президент раптом нахиляється до Штіфеля й передає йому головування. Він мусить на пару хвилин піти до свойого кабінету. І, легко підвівшись, бадьоро, прудко, міцно постукуючи підборами по мармуровій підлозі, в якій тьмяно відбиваються стріли світла, виходить із зали. По молитовних постатях проходить непокійний, зацікавлений рух, але Штіфель із суворим поглядом стукає олівцем по столу, і голос первосвященика знову бубонить серед молитовної тиші.

Граф Елленберг ледве встигає інохіддю перебирати ногами за паном президентом А очі йому й у непарадних покоях усе так само чудно поблискують і переливаються, як діаманти в овальній залі, внутрішнім, стриманим захватом і нетерпінням.

— Ну! Швидко! Докладно!

Пан президент од нетерплячки навіть не сідають. Банькаті, віджилі очі кидають знайомими блискавками генія.

Розуміється, граф Елленберг також не сідає. Від хвилювання він напівзлизав жовто-червону фарбу з уст, і підмальовані для свята щоки зашарілись живою червоністю під мертвим рум’янцем.

Отже, докладно все було так. Пан президент помітили, як Вінтер викликав його із зали?

— К чорту! Не важно. Швидше суть справи.

Суть же справи така. Депутат райхстагу, член соціал-демо-кратичної фракції Рінкель настійно захотів бачити графа Елленберга. Сьогодні, невідкладно, негайно. «В справі тої організації, яка дуже цікавить увесь Об’єднаний Банк». Так. Він-терові телефоном сказав, так йому телефоном і повторив. І неодмінно негайно, бо завтра вже пізно буде. Депутат райхстагу, соціал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв на себе сміливість одлучитись на півгодини з свята. І, здається, недаремно. Депутат Рінкель не більше й не менше як запропонував завтра передати в руки Об’єднаного Банку всю організацію Інараку. Всю!

Пан президент набирає повні груди повітря, на якийсь мент затримує його й з шумом видихає.

— Неймовірно. Неможливо. Яким способом?

Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого депутат Рінкель не хоче, цілком натурально, відкрити зразу. Але він із такою категоричністю, з такою гідністю говорив, що надзвичайно трудно не вірити йому. Всі списки організацій, всі адреси, всі описи окремих людей, усі їхні підприємства, банкові контори, склади, друкарні, лабораторії, телеграфічні станції, зброю, — все разом із усією бандою, все передасть.

— Та звідки це все може знати якийсь депутат?! Значить, він член Інараку? Що?

Граф Елленберг ковтає вибачливий усміх. З дозволу пана президента, він гадає, що ця гадка неправильна, перечить логіці. Член Інараку не насмілиться сам прийти й заявити, що він член цієї банди. Що депутат Рінкель сам прийшов, якраз і свідчить про те, що він — не член Інараку. Але, очевидно, він якимсь способом захопив десь нитки цієї організації, або якийсь член Інараку через його хоче видати її. Такі факти вже ж бували, хоч і не на таку скелю. Ні, нічого неймовірного, з ласки пана президента, в цій історії немає. Але…

Тут граф Елленберг у легкому замішанні зупиняється. Пан президент скидує головою:

— «Але»?

— Але річ у тому, що депутат Рінкель за свою послугу вимагає занадто великої нагороди.

— А, начхати! Яка: мільйон, два, три?

О ні. Графові Елленбергові навіть неприємно повторяти. Депутат Рінкель хоче п’ять процентів із усього майна Об’єднаного Банку.

Пан президент злегка роззявляє рота й поширює банькаті в червоних жилках очі.

— А чи це не божевільний просто якийсь?

— О ні, враження занадто навіть здорової людини.

— В такому разі, це колосальний нахаба! П’ять процентів! Та що він, паскудник, собі думає?! Це жарт, чи як? Що? Га?