— Ввійдіть!

Нема нікого і знову стукіт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей і одчиняє. За ними збоку стоїть Тіна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далі, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, і виходить за Тіною.

Вона вже тримає в руці тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папір. Простягнувши його рвучким жестом Максові, вона сердито каже:

— Гроші. Передасте мамі? Та тільки на ліки їй.

Макс помалу бере пакетик і важно дивиться на Тіну. Потім затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м’яко говорить:

— Я неодмінно прийду до вас у гості, Тіно. Чуєте? Дайте тільки вашу адресу.

Тіна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся ніжною, наче тверезішою й лагідною, як маленька дівчинка, і тихо, змовницьким шепотом кидає:

— Я лишу адресу пані Гольман. Добре?

Від неї тепло й гостро тягне алкоголем.

Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає гроші в кишеню й вертається до себе. йому вже не ніяково й не хочеться кусати губу.

Сузанна так само стоїть посеред кімнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. І так само не дивиться ні на міхурі на стінах, ні на коротеньку канапку, ні на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кімнату, її міхурі, канапку, обгризену щіточку й нічого особливого в них не помічає.

— Хто ця мила дівчина?

Ну, розуміється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смішна», а «мила». О Сузанно! А сісти, очевидячки, гидує.

Макс поводить рукою до стільця й прибільшено насмішкувато посміхається.

— Може, присядеш «на хвилинку»?

Сузанна героїчно підходить до стільця, де сиділа Тіна, швидко, непомітно окидає його оком і з охочим виглядом сідає.

Макс теж сідає на своє місце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дівчина? Це—проститутка, дочка одного його товариша.

І з чекаючою посмішкою пускає дим убік, щоб не курити на Сузанну.

Сузанна знов, наче вона й знала, наче так і слід, щоб у кімнаті Макса були проститутки, охоче, з байдужою привітністю хитає головою. А очі вогко, про себе весь час сміються.

— Ця дівчина колись, як і я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу істоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Після того її вигнала вища істота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.

— Ну, проте знаходяться такі, що й приймають? Га?

І Сузанна, сміючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, — їй треба вже йти. На Макса солодко й ніжно віє її пахощами й духом волосся, від якого хочеться схопити вище ліктя цю точену руку й здушити так, щоб очі перестали посміхатись.

Ні про останнє побачення, ні про його листа вона навіть не згадує, — може, навіть і рада, що так вийшло.

Макс теж підводиться і теж ні слова про те.

— Коли ж на Гімалаї?

Сузанна безжурно знизує плечима. Невідомо. Коли збереться все товариство.

— Ми чекаємо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу спішити. Заходь часом. Я, мабуть, ще тижнів зо два задержусь

Вона, переливаючись то ніжною ржею, то тьмяним золотом, поправляє капелюха і, насмішкувато сміючись очима, бадьоро, привітно простягає йому руку. Макс увічливо вклоняється й проводжає Сузанну до дверей на сходи. На сходах вона ще раз мило, ласкаво хитає йому головою й швиденько сходить униз, потьохкуючи прутиком.

Але як тільки грюкають двері за Максом, вона перестає тьохкати прутиком, перестає безжурно посміхатись і спішити. Сходить помалу, іноді прислухаючись догори й навіть зупиняючись І очі їй не сміються вогко й насмішкувато, — вони стомлені, тоскні й понурі.

А Макс, навпаки, швидко, бурхливо, розмашисте ходить по кімнаті й посміхається. Ха! Прийшла показати, що їй начхати на нього. «Ми чекаємо на скульптора». Хто то «ми»? Ну, і чекай, будь ласка.

В кімнаті ще стоїть слід її пахощів, насмішкуватих, безжурних, байдуже привітних. Погляд Макса падає на зубну щіточку. Він люто хапає її, шукає, куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.

Потім сідає й рішуче підсуває до себе рукопис. Але в вухах волосяним свистом потьохкує прутик, і від цього в грудях кипить глухе, незрозуміле роздратування, неспокій, образа.

Очі його машинально бігають по рядках, нічого не бачачи, і раптом за щось зачіпаються. Макс приглядається й читає: «і яка-небудь стара, обгризена, негодяща зубна щіточка для того, хто пам’ятає, що все це е життя, неповторне й дорогоцінне, може дати серед певних умов зворушену радість і красу».

Макс хитає голвою й кривить губи усміхом.

А він поводиться так, ніби його життя застраховане й цілком забезпечене найменше на п’ятдесят років. Очевидно, пам’ятати, вічно стояти з ліхтарем пам’ятання проти цих усіх «елементів» життя не гак легко, як записати на папір. І коли з’являється «елемент» у переливчастій сукні, з прутиком, з вог ким смішком, з недавно цілованими устами, то всі інші «елементи», а серед них і пам’ять, і смерть, і зубна щігочка мусять посгиратися, як стерлася Тіна.