Так відповідає Ганс Штор і ніякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зітхає, ніжно гладить Макса по голові, але навіть вона не сміє, хоч потішаючи, сказати, що колись старий примириться.

Ну, що ж. А проте він близький, свій, рідний і, розуміється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.

А от іще виїде знизу Еліза з своїм Георгом, і весь дім тоді буде населений тільки своїми, рідними, близькими, єдиними на весь усесвіт.

Але Елізу Труда бачгть дуже рідко, та й то здалеку, мимохідь. Еліза знов у сад тепер рідко виходить. Зовсім хора. Навіть обов’язків своїх у кухні не може виконувати. Але й не треба! У графині й пані Штор щастя вистачить на виконання обов’язків усіх бідненьких принцес на світі. Розуміється, Труді страшенно шкода Елізи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.

Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тільки вночі — стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Руді нема чого й казати — він навіть часто дома не ночує. Ірма іноді сидить-сидить у Труди, цілий вечір просидить, проспіває, продивиться очі в сад, а в лабораторії все темно, все тихо. Тільки коли-не-коли по бузковій алеї темною тінню пройде принцеса Еліза.

Нема часу Руді — страшенна маса труднощів виникає з кожним днем. (Подумати собі. навіть із такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, і то стільки мороки булої). І навіть Максові часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волі? Ну, місяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровільно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радісної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.

Розуміється, для бідненької Ірми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з підрахунком, із першими організаційними заходами — і тоді, може, Руді буде вільніший.

А надто відбути свято. Свято — це генеральний огляд сил. Це перший спільний, пов’язаний крок. Нерозпорошені атоми збилися докупи в кам’яних печерах, не зігнане докупи обірване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцільне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кінці — і здригнеться в другому. От чого треба!

Вже по головних лініях ходять трамваї, вже над Берліном пролітають рідні аера, вже куряться де-не-де димарі фабрик. Але це ж так мізерно мало, це ж один камінчик із тої величезної гори, яку треба прочистити.

Макс увесь потонув у підготуванні до свята. Свято, свято, свято! Свято — це підрахунок енергії, готовності, відданості, з’єднаності, волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з’єднаної, пов’язаної до одного напрямленої радості. Це може бути джерелом дальшого напруження волі. Підрахунок, реєстрація, організація, розуміється, необхідні. Без них ніякої краси не створити. Без Руді, Мертенса, Шпіндлера, без тисяч рахуючих, розуміючих, переставляючих нічого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розміщення, так само не може куритися димар без радості і співу розміщуваних сил. Колись можна було розміщувати силою й конечністю, тепер цим не розмістиш. Отже — свято, свято, свято!

І на свято мобілізовано кравців, шевців, малярів, теслів, грабарів, швачок, поетів, артистів, музик і величезні хори. Щовечора сяючі всіма кольорами світла, величезні плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всі до помочі!

А за Берліном на широченному полі безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матеріали, вишукані по старих складах, армія грабарів блискає до сонця лопатами; стукіт молотків лякає жайворонків.

Тепер не тільки Руді, але і Макс, і сама Труда часто не ночують дома. І в тихому старенькому домі цілими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. І пальці старої графині викликають тепер усе такі величні, задумано-урочисті звуки. І старий граф часом підходить іззаду, нахиляється й мовчки вдячно цілує в чорно-сиву, втихомирену голову.

* * *

Широченне поле кишить уже зранку висипаним із велїтенського мішка на блискучу зелень людом. А потоки тіл щораз більше стікаються та стікаються в авто, двоколесах, на конях, і, головне, на власних ногах із усіх каналів Берліна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цікавістю, з тихим блиском волі в очах, із гомоном, співом, бренькотом гітар, мандолін. Усі святочно якнайкраще прибрані, всі підстрижені, хоч не всі голені, але ж усі вимиті.

Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довічну путь свою Велика Мати. Далекі-далекі фіалкові тони лісів запнуті серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матері в захваті простягнув свої шпилі, башти, дзвіниці старий Берлін.

І як тільки останні будинки відсуваються за стани, так перед очима серед поля встає гора. Справжня гора, якої тут ніколи не було. Навіть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самій горі… Що там на горі? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрілчасто проміниться жовтим, золотим, сліпучим блиском. На ній на одному кінці комин, як у Сонячної машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина!