— Це рішуче, Елізо?

Еліза примружує очі.

— Рішуче, Трудо.

Труда дивиться в підлогу.

— Дивно… Все ж таки дивно. Незрозуміле. Значить, Ірма мала рацію. Примружені очі розплющуються.

— А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.

— Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.

— Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно — краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!

Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?

Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:

— Але пам’ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а… від любові. Будете пам’ятати? А тепер прощайте!

І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.

А Труда знову стоїть непорушне, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.

* * *

Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під височенними попереплітуваними металічними велетенськими сітками-стелями вже не цвірінчать лунким самотнім цвірінчанням горобці. Знову стіни відбивають гомін людських, здавалось би, уже навіки вивітрених голосів. Завзято, жваво, вперто обсіла людська комашня слонові металічні тіла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенські пащі, ригаючи біло жовтим палом, шугаючи потом у крихітну комашню. А комашня порцію за порцією посилає в розпалені пельки, радіє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всі такі ще недавно самотні, лункі, пустельні зали, кабінети, бюро. Безладна, невміла, вона невміння надолужує запалом, досвід — смілістю.

— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбові по шиї й прожени від машини.

— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?

— А таке начальство, що не розумієш — не лізь. Я тут двадцять років потом умивався — от і начальство. Геть од машини!

— Сам геть! Я буду Рудольфові Шторові скаржитись.

— Скаржся. Рудольф Штор дурнів уміє впізнавати. Ви-чисти краще оце коліно. На ганчірку. Ну, от так. А то зразу ж у машиністи пнеться.

А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самі скарги, сварки, непорозуміння. На нього накладено вагу судді, арбітра, авторитету, ідола. Ідолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвішано страшним довір’ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирішив.

Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам’ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолі, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах і синіють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. І що більше синіють губи й дзвенить туман у вухах, то більш задоволений Рудольф Штор — тоді не чути іншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тоді треба тільки лягти до ліжка, заплющити очі — і лахматий, п’яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м’яку, затишну порожнечу, де немає ні дзвону туги, від якого пусткою гудуть груди, ні хижого лютого рявкоту, від якого руки зводить сказом, ні болючої, закривавленої ніжності, від жихання якої слабнуть ноги й тіло схиляється навколішки.

Ідол? Ну, що ж—цс пуповина, без якої не родиться нове людство.

Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої глини, як і всі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком.

І Рудольф Штор засідає, вирішує, наказує, все вміє, все знає, — цупко стоїть на ногах і несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих і нових місцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первісний хаос

Але перший удар творчої волі — і настане світло.

* * *

І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими підсліпуватими оченятками кліпають велетенські кам’яниці в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспішні кроки запізнілих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить і не жде, затримуючи судорожно посмішку хвилювання, страху, надії?

Вся Найвища Рада Вільної Спілки Творчої Праці в повному складі. Мертенс, підстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелі, спершись короткими руками на коліна й наставивши сідласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпіндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.