Ну, звичайно, з Максом! А чому б ні? О, вони в неї нічого, не сваряться так, як інші, як, наприклад, двоє прекрасних, чудесних товаришів, Тіле й Шпіндлер (колишні інаракістиі). Правда, бідний Душнерчик мусив повернути слово. Ах, Еліза нічого не розуміє. Ну, нехай, як вона вернеться з вугільної експедиції, вона все-все розповість Елізі. Надзвитайно цікаво й гарно. І взагалі така маса скрізь цікавого, нового. Наприклад, в одної знайомої є два чоловіки Ну, от просто два собі чоловіки й більше нічого. І не соромляться, не ховаються, живуть усі разом, мирно, весело, гарно. І, навпаки, в одного маляра — дві жінки теж разом живуть, теж не ховаються, тільки, здається, жіяки сваряться. Але, розуміється, Душнер, чорно-срібний лицар, зовсім тепер не чоловік. О, як можна? Хіба, маючи Макса, можна навіть подумати про когось іншого?!

— Уй, я ж засиділась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елізо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсім були здорові, як ми вернемось. Добре?

Еліза після цього візиту не встає навіть на обід.

У домі тепер тихо і вдень, і вночі — всі горішні виїхали по вугілля. Тільки діти техніка вранці, поки вийдуть із матір’ю до лісу, трохи гомонять.

Тиша й чекання залягли у цілому місті.

Немає вже недавніх співів, танців, сміху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок і мітингів — ні танцювати, ні сперечатись нема більше чого, треба тільки чекати.

Навіть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрібними, нудними баб’ячими сльозами.

А принцеса Еліза у вільні хвилини вже не лежить у себе на канапі, а чудно, непокійно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь і нетерпляче виглядає його. Тільки ж, здається, ніякої звістки від принца Георга й досі не мала, і так само невідомо ї!й, чи живий ще він. А в рухах, у всій постаті, на лиці часом така виразна, нестерпна тоскність, така боляча нетерплячка, що графині не раз хочеться підійти й заспокоїти бідненьку як-небудь.

Та чим же ти її заспокоїш?

А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетілий орел. Цілком серйозно шукає очима по небу!

Бідна-бідна дівчина!

* * *

Стук, грюк, тупіт, шаркіт, галас, регіт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.

Це горішні повернулись із вугільної експедиції. Гей, перевіряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутіть — вода затопить дім! Гей, малярі, де гітара?

А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетів. А принцеса Еліза все ходить і ходить по кімнаті, поглядаючи у вікно. Коли ці повернулися, то, значить, повернулись і ті. Та вже й горішні лозатихали — мабуть, у сад пішли чи полягали від утоми, а Труди все нема.

Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вікна прожогом пролітає сіра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Еліза прикладає руки до лиця и жде.

Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?

Швидкий, частий тупіт ніг. Хапливий, нетерплячий стукіт у двері.

— Увійдіть!

Ну — «увійдіть». У кімнату влітає біло-чорний вихор. Білий капелюх аж на чорно-синіх кучерях, на одній руці синій жакет, у другій квітки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квіти бурно підлітають до самого лиця іпринцесі. З поля, з лісу, натуральні, свіжі, спеціально для Елізи збирані.

— Ну, як здоров’я? Як? Краще? Зовсім добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елізо. Я мущу сісти. Правда, чудесні? Правда? А ви подивіться, який там гарний бузок. Це вам спеціально від доктора Руді. Що таке! Що там, Елізо? Бджола там? Чого ви злякались?

Еліза піднято сміється — маленький жучок, дурниці. Треба швидше квітки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очі хоро блищать).

— Ну, як же там? Привезли вугілля?

Труда падає на спинку фотеля й розпинає по ній руки.

— Вугіль, нафту, маюн, радій, геліоніт! Десять потягів! Це — перші. Завтра дальші. Потім дальші. Потім дальші. Елізо, через місяць ви будете мати щастя бачити мене на сцені Великого Театру.

Чорно-білий вихор зненацька дивується:

— Слухайте, Елізо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та ні ні що ви смієтесь. Знаєте ви це чи ні? Я серйозно, Елізо, кажу. Цілком серйозно!

— Не знаю, Трудо, і не хочу знати.

— Чому?!

— Ну, ця справа нецікава. Краще розкажіть мені про вашу експедицію. Але детально, докладно, все-все! (А очі скляно, чудно блищать!)

— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але діро експедицію я так не можу. Насамперед треба, щоб ніхто не заважав. Треба двері замкнути й нікого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув нові, але вони такі крихітні, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна мені сісти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? І потім ви з мене не дуже смійтесь, я зовсім не своя від усього цього. Ох, Елізо, яке щастя жити на землі! Я ніколи в тисячній частині не могла навіть уявити собі такої… такої… Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся під променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колір, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицію? Тільки ви не сердьтесь, коли я роз повідагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна і… Можна вас гаряче, гаряче поцілувати? Тільки в волосся! Тільки в волосся! Ух, який теплий ніжний дух. Ви знаєте, Елізо? А проте, дурниці! Так, значить, про експедицію? Добре. Із самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Ні, це не цікаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стільки, що ми могли взяти на два потяги тільки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мішка горіхів взяти жменьку. От скільки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цілих три дні. Цілих три дні, мажете собі це уявити. А раніше треба було всього вісім годин. Але як ми їхали, Елізо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темній хаті напомацки йдем. Ну, та зрозуміло: скільки часу не функціонували залізниці. Колії поржавіли! Ну, і зупинялись на кожній станції, розшукували місцевих залізничників, іпереводили якісь стрілки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямі й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розуміється, везли з собою масу відозв і маніфестів Вільної Спілки. Населення вибігало назустріч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потім впадало в дикий ентузіазм. Маса народу просто благала нас узяти їх із собою. Тут же записувались до Вільної Спілки, просили роботи. Я вам кажу, Елізонько, це був просто тріумфальний похід. Ці три дні промайнули як три хвилини. Ви уявіть собі, Елізо: сонце, весняний, теплий, ніжний вітер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, і наш потяг! Всі вагони відкриті, уквітчані вінками, прапорами; скрізь музика, співи. І парочки, парочки! Потяг парочок! Ій-богу! Ну, може, десять процентів було неспарованих, окремих собі людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Ніколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собі уявить? Навіть у нашому вагоні, разом із Руді, з тим самим Руді, якого він… Ну, нічого. Але, знаєте, Елізо, він дійсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засідання. Зовсім справжні засідання — з президентові, секретарями, дебатами. Уявіть собі цю картину, Елізо: поле, небо, вагони на вугілля, спереду і ззаду музика, співи, а на нашому вагоні — засідання. А на йолі дикі коні. Маса коней здичавіла, бігають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корів, птиці, собак. І от засідання. Виявляється, Елізо, це все ж такя не так просто — відновити все. Страшно це складяаі історія. Мені спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чіпляється одне одного. Ну, скажімо, пошити всім черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елізо, ви знаєте, наш Руді — просто надзвичайний! Навіть Мертенс мусив признати його «надприродну», як він сказав, «прозорливість і геніальну гостроту розуму». Коли він говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандіозно, так усе далеко й широко видно. А скільки енергії, Елізо? Я ніколи не думала, щоб у Руді, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергії, сили, волі. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканічний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, із жагою. А Руді, навпаки, спокійно, методично, але аалізно. Ірма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої міри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.