Фейерверк сміху шугає на молоде пухнате лице полум’ям рум’янцю. Але з за пухнастого лиця вистрибує ще молодше, чисте, не пухнате, уквітчане жовто-білим вінком кіс.

— А щоб ви знали, що дамо! Ви — ледацюги, хорі, нікчемнії Можете собі лишатись дома! Будь ласка.

Регіт вибухає ще різнофарбнішим фонтаном. Оця дійсно може дати.

— О, ця переповнена молоком!

— Та що ж ви дасте? Що? Ні, чекайте, що вони дадуть? Світло дасте?

— Дамо!

— А воду?

— І воду.

— А яким чином? Ні, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?

— «Яким чином, яким чином»! Уй, маруди!

Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в гримасу й показує соковитого червоного язичка зарослій, бородатій регітливій купі голів. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а два молоді обличчя, видершись із них, спішать далі.

— Та куди ж ви! Гей! Переповнені молоком, куди ви?

— Не держіть їх — вони доїтися побігли!

— А дивіться, дивіться! Он уже цілий загін переповнених молоком летить Із прапорами! З музикою.

— А ти б, чоловіче, знаєш що. менше б зуби вискаляв. Люди хороше діло задумують, а ви тут…

— О, маєш! Ще один переповнений молоком!

— Та вже краще бути переповненим молоком, ніж дурістю.

— Ого! Та воно ще лається. А по морді не хочеш?

— Та ну, годі вам! Це ж жарт…

— Розуміється, хороше діло, хто ж…

На бородаті, зачучверені голови налітає загін молоді, як зграйка ластівок на старі, чорні, кострубаті іпні. Зелено-золоті прапорці, золотий блиск очей, щебет голосів, ляскіт труб, закотистий сміх, безладний спів заливають, закривають старі пні змивають їх і волочать у бурному потоці за собою.

І цілий день на площах стоїть молитовне тихий натовп, а по вулицях буяє вакханалія молодості, співу, сміху, танців і зелено-золотих прапорів. Вітер обома руками хапає з землі людську радість, перекидається нею, бризкає в розчинені вікна, п’янить, чучверить голови, посмішки, душі.

І цілий день п’яно й щасливо посміхається Велика Матір до розчучверених дітей.

* * *

Принцеса Еліза явно хора. Вона совісно виконує свої обов’язки, вона з усієї сили стоїть біля іпечі, героїчно миє посуд, саможертовно прибирає кімнати, але всім вже ясно видно, що вона хора. Та й як не захоріти. погане годування, постійна дрібна робота й постійна туга за коханим.

І графиня, і пані Штор, і старий граф і по черзі, і всі разом умовляють її, просять, вимагають не робити нічого? Але принцеса тільки мовчки повільно крутить головою — вона зовсім не хора, вона почуває себе цілком здоровою й буде робити все, що лежить на її обов’язку.

Одначе, коли вона не стоїть біля печі, не миє посуду й не прибирає кімнат, тоді вона лежить на канапі лицем догори, заплющивши очі, і не рухається.

І можете собі уявити: Страховище заїжджає за принцесою Елізою, щоб узяти її разом із собою на експедицію по вугілля. організовану Вільною Спілкою Творчої Праці. Не більше й не менше, як на експедицію по вугілля. І то з ласки, з особливої протекції Страховища. Та чого ради принцесі?! А того, що це її розважить, навчить і вилікує од усього. Але коли Страховище бачить мертвяче, бліде, з гострим овалом і моторошно загостреним блідим-блідим кінчиком носа лице Елізи, то воно само з жалем згоджується, що до «переповнених молоком» принцесу зарахувати не можна й по вугілля їхати, мабуть, справді не слід. А страшенно шкода: надзвичайно цікавий потяг — усе молодь, майже все закохані парочки, всі вагони уквітчано вінками, зеленим гіллям, прапорами Сонячної машини. Народу записується до роботи така сила, що нема навіть рації далі записувати. З усіх кінців радіусами спливає до театру народ. Ах, як шкода, що бідненька Еліза не може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрі, на вулицях, на площах. Музика, співи, танці, обійми. Люди сп’яніли. Кожне в страшенному захваті, наче були люди в страшній облозі, але ворог одступив — і всіх охопила несамовита п’яність визволення. І яка в усіх надзвичайна ввічливість тепер, попередли-вість, галантність. Ах, надзвичайно шкода, що з бідною Елізою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця ідіотська хорість. Коли б Еліза поїхала, вона напевно тепер повірила б в Сонячну машину.

Принцеса Еліза дивиться в стелю й чує чи не чує — невідомо Лице задумливо тихе, байдужне, моторошно синювате-бліде. Але, коли Труда прощається, лице помалу повертається, і Еліза своїм звичайним твердим грудним контральто просить Труду зараз же, як вернеться з вугільної експедиції, неодмінно заїхати до неї.

— О, неодмінно! Обов’язково! І Руді привезу!

— Ну, йому не цікаво. Та й мені не хочеться чужих бачити. А ви приїжджайте. Добре? Самі приїжджайте, без нігого. Я вас люблю, Трудо. Після того вечора. Пам’ятаєте?

О, ще б Труда не пам’ятала! Ах, як це страшно-страшно давно було! Ну, їй треба іпоспішати. На неї в авто чекають Макс і чорно-срібний лицар.

Принцеса мляво Дивується:

— І чорно-срібний лицар? З Максом?