— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши очима, скрикнула вона й показала докторові підошву.

Сірник погас, але в очах докторові ще сяяли її великі, сині, щасливі очі й розкудовчене пухнасте волосся над чолом.

Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім тихо. Так тихо, що доктор навмисне потрохи стягав із неї пальто: може, від холоду заворушиться. Ні, їй уже й холодно не було. Замерла вона там зо своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна підошва?!

— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я, здається, все пальто з вас істяг.

— Ні, нічого. Дякую. Голос тихий-тихий.

— Котра може бути година, докторе?

— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше. Панна Ольга раптом уся зщулилась і несподівано почала дрібно-дрібно труситись.

— Що, вам холодно?

— Так… Не знаю… Трохи…

Очевидно, вже цілком несвідомо стягла на себе все пальто, підгорнулась уся під доктора, зігнулась, зібралась у маленьку тремку грудочку. І знову раптово якось затихала, якийсь час лежала, як мертва, і потім одразу починала ще дужче труситись, щулитись, горнутись.

Умить, як задихнувшись, рвучко скинула з себе пальто й сіла. Вона дихала так трудно й часто, неначе їй стало надзвичайно душно під пальтом.

— Що вам, Ольго Іванівно?

Щось із нею діялось. Чи не збиралась вона, не діждавшись Єремєєва, бігти з ножичком на червоноармійців? Від неї й цього можна було сподіватись.

Вона не відповіла й знову лягла. Але вже не так, як раніш, а горілиць, витягши руки й ноги й лежучи так непорушно. Іноді її починало трусити, але вона не тягла на себе пальта. Доктор прикрив її. Вона рухнулась. У кутку тоненько, сердито й верескливо запищала миша. У дверях промінястою зіркою тягся у тьму хатини клаптик світла з сіней.

Раптом від панни Ольги тихо зачулось:

— Я маю до вас прохання, докторе. Доктор, одразу насторожившись, так само тихо відповів:

— Слухаю.

Він уже не дивувався з цієї дівчини. Прохання, так прохання.

Вона довго лежала мовчки й не рухаючись, немов забула. Разів зо два трудно, глибоко зідхнула.

— Я слухаю, Ольго Іванівно.

Вона заворушилася, сіла, потім знову лягла, але тепер, здається, інакше: лицем до доктора, головою вниз, безсило пустивши руку спочатку докторові на груди, потім на землю, її злегка потрушувало. Доктор із досадою прикрив її, — лежала б уже тихо, нарешті.

— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так мені й треба, — глухо, з землі сказала вона і рвучко скинула з себе пальто.

Оце вже було знову щось нове.

— В чому річ, Ольго Іванівно?

Вона мовчала, тільки чути було її трудне дихання внизу коло самої соломи та легке потрушування всього тіла.

— Я маю до вас прохання, — раптом ізнову сказала вона придушеним голосом, очевидно, забувши вже, що раз сказала ту саму фразу.

— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго Іванівно…

— Ну, не знаю. Може, після цього ви… вже не захочете… Ну, все одно! Я вас прошу…

Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!

—… я вас прошу передати… підошву мойому нареченому.

Знову підошва. І наречений. Передати підошву нареченому. Серйозно, чи не захворіла вона від усього цього?!

— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж… ви ж самі розумієте, що це неможливо, бо мене…

— Вони вас сьогодні випустять, і ви поїдете далі.

— Чекайте, Ольго Іванівно… Ви ж самі знаєте…

— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він — студент київського університету. Служить у першому полку Січових Стрільців. Микола Христофорович Зайченко.

Говорила досить зв’язно, розумно, тихо й майже зовсім спокійно.

— Ви йому передасте цю підошву. Він мені приробляв їх. Одну я загубила. Це все, що я маю від нього. Ви йому передасте її й скажете…

Вона замовкла й раптом тонко, чудно скрикнувши, гірко, болюче заридала.

Доктор увесь похолов і чогось ізлякався.

— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно!…

— Ні, ні, не торкайтесь до мене, я — підла, я — мерзенна, — гидка!

— Та що таке?! Та чого?! Ольго Іванівно!

Але він уже й сам починав розуміти, що таке; почав розуміти й це тремтіння, і непокій, і затихання, і всю чудну поведінку. Все таке знайоме йому!

— Ольго Іванівно, послухайте…

Що він хотів їй сказати, він і сам не знав. Але вона не хотіла його слухати. Вона слухала себе: вона — підла, вона — мерзенна, вона… — безсила; гидко, незрозуміле, жахно безсила.

— Я не підведу руки. Ви інша річ, ви — сильний, ви прожили багато, ви… А я… Я не знаю, що зо мною. Мені так люто-холодно, докторе! Мені так тоскно, мені так безумно, так смертельно тоскно.

Доктор раптом почув, як у серце прожогом з несподіваною силою ударила якась гаряча болюча хвиля, і все тіло стало дивно наливатися пекучим, дзвенячим жалем. Не стало Наяди, не стало Шарлоти Корде, не стало фанатичної дівчини. Тут коло нього лежала рідна-рідна йому істота, така самотня разом із ним, така упокорена, розчавлена, така засуджена на розп’яття.

— Ольго Іванівно! Голубко! Дорога! Чекайте…

Він схилився до неї, обняв за тремкі від ридання плечі, гладив її руки, цілував її пальто, її волосся, говорив щось дурне, гаряче, непотрібне й чудодійно-цілюще й самоцілюще. Вона теж щось говорила, відпихала, горнулась, хапала за руки. І дивне диво: він почував, що грудям стало надзвичайно легко, просторо, солодко-гаряче, буйно-неспокійно.