— Товариші! — кричить якийсь чорний, як циган, рябий і присадкуватий чоловік. — Не подпускать поліцію!.. Прямо бєй і больше нічево!

— Камнями! — підхоплює чийсь другий голос.

— Та не розбігатьця!

Заробітчани здивовані: що за люди? Звідки? Чого вони тут? Що їм треба?

— Забастовка, брат! Понімаєш, забастовку дєла-єм… — пояснює один з них високому парубкові в широченному брилі і з товстими губами. І біляве лице його, замазане сажею, пильно і добродушно дивиться на заробітчан. Парубок хитає головою, але не дуже помітно, що все зрозумів.

— Весь город бастує… Заводи, фабрики, мастерські. Понімаєш?..

Дівчата заглядають через плечі парубка і серйозними, великими очима слідкують за білявим.

— Робочі, значить… Хотять, щоб плату більшу давали, щоб харчували добре, щоб обращались з робочими хорошо… Ви ж тоже робочі?

— А ну да!..

— На заробітки йдете?

— Атож…

— Ну от! А тепер ми йдемо он туди, до берега, щоб і на пристані забастували… Як всі покинуть робити, тоді хазяйни уступлять нам…

— А то так! — додає якийсь дядько, що теж слухає його. — Оце в нас на буряках тоже була забастовка…

— Треба бороться з нашими ворогами, — перебиває його білявий. — Ми на їх робимо, а самі нічого не маємо. За хазяйнів всі, а за нас ніхто. Всі вони живуть нашим трудом… От і стоять один за одного.

Валка суне все далі й далі. Тут крик, там починають співати, там спиняють; аж порох стоїть над рундуками, коло яких позоставались тільки здивовані, злякані торговці.

Заробітчани також здивовані. Ці засмальцьовані, чудні люди так сміливо говорять про те, що вони несміло думали про себе, так дружно виступають, такий гордий вогонь в їх очах.

— Що то, дядьку Юхиме, городська кумпанія! — хитаючи головою, говорить парубок дядькові, що слухав білявого. — От якби й наші так!

— Е!.. — з досадою маха рукою дядько. —«Наші». Хіба воно що понімає? Витріщить очі, та й усе… Та й дери з його… «Наші»… Тут, хлопче, наука… Городський чоловік на всяких грамотах тобі, як чередник на худобі… А наш брат мужик що?.. Темний, як та ніч. Що сказав пан або піп, то й свято.

— А й у нас же забастовка була! — говорить якась жива, чорнява дівчина в білій хустці і з веселими очима.

Дядько хоче щось сказати, але попереду чується якийсь дружний крик, свист, гукання.

— Тю-у! Тю-у?..

Всі зазирають один одному через плечі і дивляться вперед. З-за рундуків, клацаючи шаблями, струнким рядом виступає чоловік двадцять поліцаїв і мовчки йде до берега, де викочували дуби. Там уже робота стала. Робітники, збившись докупи, з лантухами замість фартухів, з закоченими рукавами і калошами штанів, глухо балакаючи між собою, стоять і ждуть.

— Ей! Товариші! — враз чується чийсь дужий, дзвінкий голос із передніх рядів валки. — Бросайтє роботу! Не слушайтє поліції!.. Забастовка!

— Долой!.. Бєй їх!.. — розкочується по валці, і заробітчани бачать, як ці люди кидаються до дощок, ламають їх, виривають дубчаки-підпорки з-під рундуків, збирають каміння і біжать наперед. Парубки захоплені, радісні, теж хапають дрючки, дошки і біжать за ними. В повітрі миготять палиці, ломаки, наче військо десь взялося з піками: дівчата хапають коси і совають їх в руки парубкам і дядькам. Поліція зупиняється.

Робітники з дубів потрохи починають одягатись, скидати свої лантухи і одкочувати калоші. Поліцаї щось тихо говорять між собою. Нарешті, вони знов строяться і рушають далі, наче вони нічого й не хотіли робити.

— А!!! — розкочується по валці. — П’яти показуєте?.. Ха-ха-ха! Тю-ю-у-у!.. Фю-ю… А-а… Злякались!

Деякі починають навіть кидати навздогін їм каміння, але їх спиняють, і всі рушають до робітників з дубів. Ті весело сміються назустріч їм і кричать:

— Шабашуєм! Гуляй наша!.. Чується:

— Ванька! Возьми мою жілєтку і башмаки!

— Жар до Боруха! У його пиво добре!.. Хвилин через десять на березі стихає. Нема ні косого, ні Васі, ні веселого, — вони пішли «шабашувати» з робітниками. Тільки заробітчани, то лежачи, то сидячи, палко і голосно розмовляють про забастовки, про поліцію, про ті рани, які завжди болять і не гояться.

Сонце вже сіло. На тім самім місці, де балакав Вася, сидять уже другі й про друге балакають. На голій землі, якось скрутившись, босий, в полатаних штанях і дуже заношеній простій сорочці, лежить самотою якийсь парубок і подивляється на всіх якимись зляканими, напруженими очима. Широке, біляве лице його с безформе-ним носом і потрісканими губами якесь забите, безпомічне, з якимсь виразом страху, суму й одчаю.

— Ну, а от… Ці украшенія… зорі, скажемо, місяць — і це од природи? — чується серед полтавців.

— А-а… такі-і… — незадоволено протягує той самий голос.

— Ну, та що?.. А лучче, як тобі дадуть про Бову Королевича?.. От з такими зробиш забастовку!.. Як же!..

— Як же ті книжки добути? — вмішується другий, товстий і ледачий голос.

— Е! як!..

Оповідач, видно, й сам не знає, але щоб не показати того, цмокає язиком, хмикає і робить такий вигляд, ніби це дуже небезпечно говорити.