— Можна й спасаться вже? — пита хтось із валки.

— Хе-хе-хе! — сміється Вася і, перехиливши пляшку над ротом, почина смоктать горілку. Косий дивиться на його, і здається, що ніс його робиться ще більше похмурим. Всі слідкують за ними з усмішкою.

— Смотриш? — однімаючи пляшку од рота і не витираючись навіть, говорить Вася до косого. — Може, й ти хочеш спастись?.. Спасайсь! Ето, брат, вєрноє спасеніє…

— Смотрю і разсуждаю, — тихо почина косий, не зводячи з Васі строгого ока. — Чєлаєк старий, уже преклон-ний, а такими ділами занімається… Син на войні, кров свою проливаєть за нас, за вєру, отєчєство і любов.

— Врьош… За вєру, царя і отєчєство! — поправляє Вася.

— Син кров проливає, а отєц… ех!

— А отєц водку проливає! — додає Вася і, знов перехиливши пляшку, почина смоктать. Але зараз же, однявши її од рота, він нахиляється до косого і якимсь шепотом говорить: — Кров проливає? За вєру?.. (Пав-за). За царя? (Павза). За отєчєство? (Павза).

Всі ждуть. Вася підніма пляшку, шпурля нею об землю і злісно, по-московськи кінчає лайкою.

Всі регочуться.

— Ти, Вася, не той… не дуже…

— Що?! — озирається Вася. — Как? Не дуже?.. Ето почему так, позвольте вас спросить? Не полагається з такими словами на чиновників? А на міня полагається?.. Га?.. «Преклонний чєлаєк»? Сукини с-сини! От що!.. Мерзавці!.. Де мой син?.. Я тебе спрашую, де мой син?!

Усмішки на його лиці вже не видно. Щось болюче, суворе і злісне видається йому в очах і мокрих ще від горілки губах. Голос переривається якимсь нервовим дрижанням, і навіть гикавка десь щезає. Всі робляться серйознішими. Вася стоїть якийсь мент мовчки, важко дихаючи й сопучи носом, потім звертається до слухачів і, показуючи рукою на город, шепотить:

— Я — злодєй, я оскорбив Колю… Ето вєрно… Я його оскорбив… Я — злодєй, і ето вєрно… — Він зупиняється і, вдаривши себе в груди кулаком, скрикує: — Не… не я погубив Колю… Погубила його вєра і отєчєство!.. Да! І кров проливає… а я… От! — Він розставляє ноги, розгорта поли свого пальта і випина до них свої голі, жовто-брудні груди з якимись ямками, синяками і кущиками сивого волосся посередині. — Герой? А? — дивиться він грізним поглядом на всіх. — По самой первой моді?.. «Преклонний чєлаєк»! А ти мені скажи, почему я должен не пить? — раптом звертається він до косого, який похмуро дивиться кудись убік. — З какой надоб-ності ето нада? Га?

— Душа больше за водку… Душу нада любить, — з неохотою бурмоче косий.

Вася якийсь мент пильно дивиться на його, наче чекаючи далі, потім поволі поверта голову до слухачів і, хитнувши нею на косого, говорить:

— Хароший хлюст? а? «Душу любить»… Дак ти ж ублаготвори ету душу… Понімаєш? Ублаготвореніє дай!.. А чим ти можеш?.. — він озирається навкруги і, не знайшовши, сумно схиляє голову.

Всі мовчать.

— А був, братці, і я чєлавк… — з якоюсь кривою, жалкою посмішкою повертає він до всіх своє худе, знівечене лице. — Зарабатував по два цілкових у сутки. Всі Васілія Швайку знали… Да-а… Коля говорить:

«Я, папаша, тєрпеть не можу тиранів… Я люблю свободу…» А я йому в рило. За що?.. З любви! Накажи мінє бог, з любви! Боявсь, що в Сібір попаде… «Я, — говорить, — папаша, на вас не сердюсь, только ви мінє дуже обідєлі…» Так і говорить, їй-богу! Коля, значить, син мой єдінствений… «Ви, — говорить, — папаша, покланяєтесь тиранам, а я свободі… Я свободу люблю…» А?.. Хлюст?

Він озирає всіх своїми очима, в яких стоять сльози, і криво усміхається дрижачими, синіми губами.

— На Дальній Восток, значить, пішов? — питає хтось серйозно.

Вася мовчки хитає головою.

— Запасний, значить. Да… Много народу згубили сукини сини… Ето вєрно… Ну, та й не простив вас? Вася мовчить, потім тихо говорить:

— Я не просив… З гордості… Думаю, нехай он просить мінє… А його й забрали… Дак я й загуляв…

— Вроді, как сіціліст, значить, ваш син?.. Коля те-тот?..

Вася хутко дивиться на запитувача, якогось худого не то міщанина, не то робітника з пристані, і мовчки одвертається.

— Сіціліст не сіціліст, а парень маладця був, — зітхнувши, говорить веселий. — Тільки ти, Вася, не журись! Нехай ті журяться, що гроші мають… Не зітхай, як нема, то й так нехай!.. А Коля тоже, брат, душу в серці має… Он должон понімать… От і край!..

З базару чути якийсь крик, шум, голосні балачки. Всі озираються.

— «Я, — говорить, — папаша, не боюсь ніково…» — знов почина Вася, але його вже не слухають і дивляться до рундуків, куди починають збігатись хлопці, дівчата, дядьки, весь нудьгуючий, чекаючий люд.

— Що там таке?.. Диви, драка, — сміється хтось.

— Ану, гайда!..

Всі рушають до рундуків, від яких назустріч їм суне валка заробітчан, а посередині їх чоловік двадцять якихсь людей в синіх, чорних, сірих сорочках, в якихсь засмальцьованих піджаках, в шляпах, картузах, з чорними, у сажі руками й обличчями. Вони голосно говорять і між собою, і з заробітчанами і показують головами й руками на берег, де викочують дуби. Деякі зупиняються і пильно дивляться назад.