Андрій Григорович позачиняв вікна, розстелив на столі під губатими богами старі газети, розклав книжки і розгорнув «Причинки». В шибки весело дріботів дощ, його вірний друг-помічник; холодний вітер люто трусив цвітом, мордував дерева, ламав гілляки, гасав по садку й розшукував того паршивця. Ага, серденько, доспівався, дотьохкався?
Сласно потираючи трошки змерзлі руки, Андрій Григорович умостився в куточку, взяв перо і прикусив нижню губу. Пречудесна тиша ніжно плавала навкруги, а за вікном гули й шуміли вітер з дощем, сторожі тої тиші. Залякані отим паршивцем думки почали виходить з куточків мозку й лаштуватись у ряди. Андрій Григорович любовно, обережненько пересаджував їх одну за одною на папір, вирівнював, приглажував, прикрашав.
І раптом крізь шум дощу, крізь свист вітру, виразно, голосно, бадьоро, пренахабно залунало тьохкання, скреготання, лопотіння. Андрій Григорович аж скочив і подивився в вікно. Дерева трусились, гойдались, дощ бив з такою силою, що на столику аж димок стояв, а соловейко співав! І зразу тиші як не було, зразу не стало чути ні дощу, ні вітру, думки, як горобці, поховались під стріхи, — лишилось на всьому світі тільки тьохкання та скреготання, яке чоловік мусив сидіти й слухати.
Андрій Григорович пустив безсило руки, весь опав, осів і заплющив очі.
«Тс-ах! Тс-ах! Тс-ах! Тю-віть! Тю-віть! Куль-куль-куль-куль!»
Раптом Андрій Григорович схопився, кинувся до калош, набив їх на ноги, одяг тепле пальто, витяг з шабатурки парасоля і рішуче вийшов із хати. Вітер, як з пожарної кишки, вдарив його дощем по лиці, забив дух і закотив полу аж на спину. Парасоль гнувся, пищав і викручувався з рук. З мокрої трави лилася в калоші вода, а з дерев падали на голову й на шию струмки дощу. Але Андрій Григорович твердо й непохитно прямував до своєї мети:
він хотів знайти гніздо соловейкове і знищити те кодло галасу й нахабства. Знайти зараз же, негайно, шукати цілий день, впасти отут, під дощем і негодою, а не вийти з саду, поки не буде його перемога!
В калошах уже хлюпало й чвакало; ноги були мокрі до колін; руки, держачи парасоль, заклякли, на синьому кінчику носа гойдались краплі дощу, падали, знов з’являлись. Вітер засипав дощем то з одного боку, то з другого, дерева — з третього. Мокре, холодне, гниле пекло крутилось, шуміло й вило в садку. В цьому пеклі на землі поміж кущами нишпорив Андрій Григорович, зазираючи на кожну гіллячку, а на дереві то тут, то там радісно, голосно співав соловейко.
Так тяглося доти, доки не почало темніти. Андрій Григорович сідав коло столика спочивати, водив очима по кущах, потім знову чвакав калошами і розгортав кущі палицею. А соловейко сидів на вітах, дивився на його й співав.
І вмить соловейко затих, а Андрій Григорович, розгорнувши над самим рівчаком кущ шипшини, несподівано побачив кругленьке гніздечко. В йому глибоченько лежало четверо рябеньких, ще зовсім теплих яєчок, — мадам-соловейчиха, очевидно, допіру випурхнула. Ага, співуне? А що, чия взяла? От тепер побачимо, як ти співатимеш!
Андрій Григорович обережно виняв гніздечко і сховав його під пальто. О, тепер уже можна було йти в хату.
Ноги, руки, спина були мокрі. Підборіддя трусилось від холоду, — чоловік чогось почав чхати, але зате весело посміхався. А що, хто старший, чортів сину? Га?
Андрій Григорович переодягся і ліг на ліжко. Він таки трохи притомився, та де ж: години чотири під дощем і вітром брьохав у мокрій траві. Аж щоки й вуха почали горіти й голова стала важкою. А зате яка мила, благодатна тиша стояла в природі, тільки вітер та дощик шелестіли за вікном.
І вмить, як грім, як гармата, над вухом затріщав спів соловейка. «Ах-цри! Ах-цри! Ах-цри! Тю-віть! Тю-віть! Тях-тях-тях-тях!»
Андрій Григорович підскочив, сів на ліжку і знов впав. Голова боліла, в грудях дряпало, по тілі котилися гарячі хвилі. А паршивець за вікном тьохкав собі, скрекотав, лопотів, живий, здоровий, невловимий.
Андрій Григорович застогнав і накрив голову подушкою.
Він застудився і, весь покусаний комарами та гусінню, весь в прищах, у ґулях, кашляючи, чхаючи, чухаючись, мусив пролежати три дні в ліжку з забитими ватою вухами й накритою подушкою головою. Щоночі йому снилися соловейки, що сідали йому на лице м’якими, величезними, як подушка, задами і душили його, тьохкаючи та скрегочучи зубами.
А на четвертий день ошелешений кокосовий горіх разом з кокосенятами одвозив його на індійській пірозі до парохода. На пристані сторож подав Андрію Григоровичу листа від Катерини Степановни. В тому листі ця сантиментальна дама писала щось про соловейків, ідилію, про лоно природи. Андрій Григорович, не дочитавши листа, подер його й викинув у Дніпро.
І тільки дома після ванни, лежачи в чистому, м’якому, рівному ліжкові, з насолодою слухаючи дзвінки трамваїв і глухий, рівний, могутній гомін любого міста, Андрій Григорович з полегшенням зітхнув, погасив електричну лампу і тихо заснув без вати в вухах, без подушки на голові.