— Е-е-е! — заскиглило в сінях бутленя. — їсти хочу!..

— От я тобі так дам їсти, що спухнеш мені одразу! Черва б вас поїла од мене. Нема на вас халери.

— Е-е-, х-хи, хи, х-хи!..

— От я тебе похикаю там! От я тебе похикаю! Біжи скажи Іванові, щоб соломи вніс! Чуєш, ти?

Ні, воно не чуло. Воно «хикало» й нудно скиглило, як напіводірвані старі двері на вітрі. Раптом щось у сінях ляснуло раз, другий, третій, і після того розлігся такий вереск, що Андрію Григоровичу аж у пучках защеміло. Верещання з лопотінням ніг пробігло попід вікнами й зупинилось на призьбі, саме коло Андрія Григоровича.

Він поклав перо на кінчик столу й став ходити по хаті: коли-небудь кокосеня та втомиться ж і затихне.

Але на поміч першому прийшло друге. Воно також чогось хотіло, також скиглило і «хикало». Бутлиха спочатку так само бажала йому і «халери», і «бенері», так само нічого не мала проти втручання «черви», а потім кінчила тими самими ляпасами. Друге кокосеня так само заверещало і вибігло з сіней на призьбу. Стало їх уже двоє.

Черга була за третім. Але Андрій Григорович не мав часу пережидати їх всіх, — він знов склав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» й чорнильницю і поніс у садок. Все ж таки з соловейками краще було мати діло, ніж з бутленятами.

Власне, з соловейками можна було поладнати так: коли треба думати, тоді ходити по стежці попід вишнями. Соловейко мовчатиме, а як чоловік сяде записувать обдумане, тоді хай собі соловейко співає.

Розуміється, так зовсім мирно й полюбовно можна було б розв’язати питання, коли б соловейко не псував усю справу нетерплячкою: він не міг помовчати ані хвилинки, — перелетівши на друге дерево, він співав там далі,поки Андрій Григорович ходив; а як той сідав, вертався на старе місце. І весь час тьохкав, ляскав, стогнав, свистів, харчав, скреготав.

Ну, коли так, то й Андрій Григорович не мав чого церемонитись. Він знайшов суху гілляку і з усієї сили вдарив нею по лаві. Аж кора посипалась додолу. В садку стало тихо; так тихо, спокійно та лагідно, що чоловік аж здивувався. Стало зразу чути, як бджілки гули собі в квітках, як за хатою скиглили кокосенята, як на Дніпрі далеко-далеко гудів пароплав, — наче все зажило навкруги, наче всі звуки вирвались з-під рядна, яким їх було накрито. Ага, чортів сину, отож знай собі й мовчи отам!

Лукаво посміхаючись, Андрій Григорович поклав біля себе гілляку, взяв перо в руку, присунув ближче «Причинки» й став читати останню фразу.

«Тю-віть! Тю-віть! Лю-лю-лю-лю-лю! Ах-три! Ах-три!»

Андрій Григорович схопив гілляку й бахнув по лаві, соловейко як подавився чимсь серед співу, на хвилину затих, але, ніби проковтнувши, задріботів далі.

Що ти його робитимеш?! Не міг же чоловік сидіти за столом і весь час, як нічний сторож, калатати гіллякою по лаві. От бісової душі, яка паршива птичка! Яке мале, а яке голосливе! Нічого й нікого не чути за ним. А йди ти к чорту з своїм дурним тьохканням!

Андрій Григорович схопив гілляку й шпурнув нею в дерево. Посипався рожевий цвіт, і щось сіреньке випурхнуло з вишні.

Стало тихо, але Андрій Григорович уже не міг так швидко зібрати думок. Та й шия вся свербіла, палала, всю її обкидало довгими пухирцями, які хотілось сласно дерти нігтями. Мухи, як показились, лізли в очі, в ніс, у вуха. Потім, крекчучи й стогнучи, прийшла в садок поросна свиня; вона нічого такого не робила, за що б можна її вигнати, тільки ходила собі й стогнала. За хатою Бутлиха почала кликати курей, тоненько, але голосно кричачи: «Тютеньки, тю-тю-тю! Тютечки — тю-тю-тю-тю!» За нею хором закричало декілька бутленят. Свиня непокійно, заздрісне захрюкала й кинулась на крик.

— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — зацмокав соловейко.

Андрій Григорович як опечений вхопив з землі недогризену Жулькою кістку й пожбурив нею в дерево. Знов посипався цвіт, і пурхнуло сіреньке. Але Андрій Григорович уже не дав себе обдурити: він назбирав повні руки каміння й пішов походом на заклятого співуна, — його треба було зовсім з саду вигнать! Не давать йому, паршивцеві, писнути ні на одному дереві, ні на одну хвилину, стероризувати його, одбить йому всяку охоту піднімати тут галас. Годі! Або «Причинки», або дурне тьохкання; а разом вони не можуть бути.

І з того дня розпочалася рішуча, без всяких сантиментів і вагання боротьба.

Андрій Григорович обкладав себе камінням, розкладав «Причинки» і ждав. Та погана пташка уже пізнавала його здалеку і підло затихала, коли він з’являвся в садку. Але та тиша була тільки до того моменту, як чоловік брався за перо. Тут саме й зачиналось тьохкання. Тоді Андрій Григорович, набравши в руки каміння, починав, як кулемет, без перерви, без спочинку, одне за одним розстрілювати всі дерева. Цвіт летів на землю як сніг, ламалися гіллячки, лопотіло листя, бджоли, джмелі, оси з жахом гули й тікали, горобці збивались на хату й з острахом поглядали в садок.

Наставала тиша, сувора, принишкла. Але Андрій Григорович уже добре знав її. Він, не гаючи часу, біг під дерева, збирав розкидане каміння і зносив його знов на лаву. Присівши на часинку, він утирав піт з чола і лисини, чухав шию, ногу, руку, покусані комарами, гусінню та комахами, і чекав.