Він вийняв золотого годинника й глянув у його.

— О! Ще маємо години три… Ми обідаємо в п’ять… В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години…

В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.

Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:

— Дядьки тепер чують себе господами положенія… «Дума, мовляв, наша! » Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать… «Дума одбере землю»… А як не одбере? Що тоді?

Я стиснув плечима й промовив:

— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?

Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:

— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди… Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам… Але… Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю… Але ж не будемо кривить душею… Чого наші селяни бідні? Хіба справді од недостатка землі? Це ж… ну, по меншій мірі, це — помилка. Наш селянин — азіат. Ось в чому гвоздь… Культури, європи йому треба! Школи! і перш усього зрозумілої, української школи!

— Добре!.. — скрикнув я, але він мене зараз же перебив:

— Позвольте, позвольте! Це не все! Я не кажу, що їм зовсім не треба землі… Як можна!.. Але ж як дать? Треба так дать, щоб не вбило культури, щоб селянин розвивався… Ну, скажіть… як можна взять і розділить всі ці машини мої, всю цю культуру між селянами? Абсурд!

Назустріч нам хутко плив по подвір’ю Грегуар, схиливши голову набік, широко розмахуючи руками, наче одбиваючись од чогось.

Коростенко зараз же замовк і стурбовано, напружено став дивитись на Грегуара.

— Что такое? Беспокойно в деревне? Да? — спитав він.

— Нет. Пожалуйте обедать… — схилив голову на друге плече Грегуар.

— А!.. Хорошо, хорошо… — з полегшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив: — Неспокійно у нас на селі… Збираються громить мене дядьки… Вже письма шлють… щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю… От вам і інстинкти… Приходиться буть насторожі… Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить… Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!

Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять, вмитий, я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик, Василько, опецькуватий чорнявий хлопчина год десяти, схожий на батька.

— Ты ж будешь слушаться господина репетитора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васенька?

Васенька сьорбав борщ, з таким виглядом, що, мовляв: «Побачимо!»

— Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь… Николай Андреич большой любитель малорусского язьїка, но ребенку ато излишне.

— Я по-мужицки не хочу учиться! — не підводячи голови, випалив Васенька.

Коростенко ніяково засміявся:

— Дурачок. Разве на малорусском языке только мужики говорят?

— Ну, да, мужики!

— Глупости, Васенька! — вмішалась пані. — Малорусский язык такой же, как й русский… Но тебе нужно по-русски учиться. Мой Николай Андреич, видите ли, считает, что все должно развиваться… Но ато он только так говорит, а на самом деле он потому такой любитель малорусского… Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка. — Глупости, Лена, выдумываешь… — сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.

— Зто его больное место… — засміялась вона до мене… — Сказать, Коля?.. Он, видите ли, — вона знов лукаво глянула на його, — он написал одну книжечку… Сказать?.. Молчишь? Ну, хорошо. Он написал книжечку на малорусском языке о шелковичньїх червях й считает теперь себя настоящим малороссом. А он й говорить по-малорусски не умеет. Я просто не понимаю его… Какие-то слова… Я сама малоросска й все понимаю, когда мужики говорят, а его нет…

— Конечно! Потому что я говорю литературньїм язьїком.

— Ну, оставь!.. Просто не умеешь…

— Лена! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Зто наш всегдашний спор… Мы успеем еще надоесть нашему гостю… Скажи лучше, чтобы подавали второе… Ви щось шукаєте? — звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столу.

— Ьге ж, солі…

— А ось же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але солі з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволене посміхається.

— Не посолите?.. А ось дивіться… Позвольте мені… Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?

Я проти волі посміхнувся.