Я їхав в село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возику, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками й великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.

Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до його й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі, й години через чотири ми вже були в Бідненькому.

Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір’ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев’язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самій дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім, схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи і щось бурмочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся хитаючись.

На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев’язане хусткою.

— Свадьбу грають, — суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.

— Стій!.. Стій!.. — вмить вчулось за нами.

Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев’язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.

Возниця припинив трохи конячинку.

— До… до пана… нашого… їд… їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.

— До пана. Вчителя ось… везу… А що? — незадоволено буркнув возниця.

— А-а!.. — протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою. — Вчителя?.. До панича?.. Так… вєрно! На дохтура, стало бить? Упо… употребительно! Но тольки за польтіник не підем… Так панові й расположіть… Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить, польная депутація… і нікаких… Руб давай, і… квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?

— Вєрно, вєрно… Ho! — шарпнув віжками Кирило.

Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кілька хвилин в’їжджали в ворота економії.

На подвір’ї було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись. Зате з-під амбара вихопилась якась сіренька собака з обгризеними вухами й, одривисто гавкаючи, наче хапаючи на льоту мух, побігла за нами. Біжучи поруч з возом, вона без всякої злості дивилась поперед себе й, наче виконуючи обов’язок, голосно й серйозно гавкала. Часом вона зупинялась, сідала й, поспішно почухавши задньою ногою коло вуха, знов наганяла нас і знов з діловитим видом гавкала.

У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з’являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білім колпаці й, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.

Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла й стояла коло воза, так же, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.

Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері самі раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, в більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кілька ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, і я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, калоші, капелюхи і т.ін. Коло дверей же знов нікого не було.

«Що за чортовиння», — подумав я, озираючись на всі боки.

Але в сей мент одчинились бокові двері, й з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білім літнім костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками й червоними бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:

— Репетитор наш?.. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «Де мій репетитор?..» А що? Двері вас здивували?

— Еге… Я не розумію… Наче духом святим… — пробурмотів я.

— Ах-ах-ах! — засміявся він дуже задоволене. Потім раптом зробив серйозне лице й, ніжно взявши мене за лікоть, промовив: — Дуже приємно, дуже приємно… Я вас зараз у вашу кімнату… Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється… Свій чемодан ви можете… Грегуар… Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом»? Грегуар!