— Паничу!.. Ой, рятуйте!.. А мені ж… Руб, руб!.. Куди?.. То пополам, пополам… Стій!.. Мені ж, мені!.. Паничу!.. Пане!..

Вона якось вибирається з валки. Гомін стоїть страшенний, невимовний. Гликерія бачить, що вже біля й тих спільників товпляться брилі й хустки, а попереду всіх висока, дужа постать парубка з лицем турка й дикими очима.

А хмара суне й, здається, сідає все нижче та нижче. На шляху здіймається високий стовп пороху й, крутячись, заверчуючи в себе соломинки, пір’я, трісочки, біжить по дорозі.

— Панове! Додому, дощ буде! — кричить Катя.

Але її мало хто слуха.

До Гликерії підходить Іван. Він важко дихає, витирає дрижачою рукою з лиця піт і має вигляд чоловіка, який допомагав на пожежі, ледве вирвався сам з вогню і тепер тільки з жахом і безнадійністю дивиться на велетенське полум’я, в якому його праця пірнула безслідно, як крапля в морі.

— Ти знервувався дуже, — стурбовано дивиться Гликерія на його біле-біле лице, яке від чорних очей, борідки й капелюха здається ще білішим.

— Ні, так… трохи… А тут ще хмариться… — повертається він до почорнілого неба. — Зараз грім буде.

— Поїдем додому, — говорить Гликерія, якій від усього цього робиться в грудях якось порожньо, нудно і безнадійно.

Стає темніше й темніше. Хмара рівняється вже з лісом і, ніби замислившись, зупиняється над ним. Робітники починають потроху одбігать до свиток, до клунків. Деякі ще товпляться біля Жені й Саші, деякі сваряться, кричать, лаються. На краєвиді далеко-далеко моргає блискавка.

— Панове! — плачучи, ображеним голосом кричить Катя. — Ну, що ж це справді таке? Я боюсь… Додому…

Раптом, неначе злякавшись, що вони втечуть, звідкись із поля налітає скажений вітер з порохом, з соломою, зриває капелюхи, піднімає догори одіж, гриви коней і злісно накидається на ліс, що грізно, сердито одповідає йому.

Гликерія бачить, що до них біжать робітники з якоюсь темною й сірою одежею в руках і щось гукають заднім. Ті також щось несуть і біжать до Каті, Жені й останніх.

— Дощ буде, панночко! — захакавшись, говорить один із передніх, зупиняючись перед Гликерією й Іваном. — Укрийтесь… Ось… що маємо… Свитку, ряденце… Воно не так змочить…

— А ви ж як? — вагається Гликерія, дивлячись то на робітників, то на Івана.

— Е, ми! — з усмішкою маха вільною рукою чоловік. — Дощ змиє, а вітер висуше!.. Ось… накиньте, то воно якось… Беріть, беріть… Карпо, дай паничеві…

Але Гликерія помічає, що Іван якось одсовується, ніяково дякує й кидає на неї погляди.

«Нужа!» — пролітає в неї думка, і знов щось здавлює глотку.

— Ні, ні, спасибі! — поспішно говорить вона. — Ми й так. У нас є зонтики… Ми встигнемо ще втікти… Спасибі, спасибі… Укривайтесь самі, вам теж треба… А ми так… Іван, поїдемо!

Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково — і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапа в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і, очевидячки, балакають між собою.

— Прощайте! — повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.

— Щасливо… Прощавайте… Спасибі вам… Хай вам… од бога… Спасителі наші… — чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа…

— Ех, свинство! — бурчить якось злісно Іван.

Гликерія б’є віжками коней, і екіпаж легко-нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.

В лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму й страшніше. Під високими густими дубами стоять вже передні екіпажі, а з-під них чується жіночий і чоловічий сміх, гомін, крики.

Гликерія вибирає густий дуб і зупиняється.

— І ми під бричку? — питає вона у Івана.

— А як коні злякаються й понесуть?

— Семен!! — кричить вона. — Семен!! Десь глухо обзивається Семен, і не дуже-то хутко чорніє його постать серед дерев.

— Сюди, сюди!.. Та скоріше!.. Держи коней, бо ми заліземо під бричку.

Семен у свойому чекмені уже тут. Він бере коней за поводдя і мовчки (видко, незадоволено) застигає біля них. Гликерія поспішно, нервово бере з брички килим, який був на сидінні, свою кофту, зонтик, пальто і подає Іванові, який вже сидить під бричкою. Умощуються.

— Цілі барикади, — тихо говорить Іван, виставляючи поперед себе зонтик. Гликерія мовчить і слухає. Десь над ними вгорі щось гуркотить, і їй здається, що вона сидить під мостом, а над головою у неї по дошках мосту котяться великі важкі вози. Сидіти трохи незручно, тісно, але зате як гарно, як затишно. Вона чує, як Іванова рука ніжно, тихо обніма її за стан, злегка притулює до себе й замирає.

— Хороша моя… — чується ласкавий, милий, ледве чутний голос, і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого любого тіла.