— Гликеріє Панасовно! Змилуйтесь, куди ж так рано? Тільки розвеселилися — і — трах! — додому… А тут ліхтарики, чайок, повітрячко… Гликеріє Панасовно! Забудьте…

Гликерія не слуха його і, звертаючись до всіх, говорить холодним і трохи здивованим тоном:

— Панове! Мене дивує просто… Я собі поїду, а ви можете зоставатись. Кучера й покоївка і без мене додому дорогу знайдуть…

Але, кажучи це, вона вже знає, що вони ні за що не зостануться тут без неї, без хазяйки цих вин, наїдків, ліхтариків, чайків, цих кучерів і коней. Вона це бачить вже по холодних, ображених фізіономіях панночок, які починають розшукувати свої капелюхи, накидки, рукавички і т. п. І їй це і приємно, і злісно, і ніби соромно за себе. На Івана вона не дивиться і не знає, чи він сердиться, чи дивиться на неї своїм пильним поглядом, чи всміхається, немов кажучи: «О, мені це давно вже відомо».

Коні запряжені, всі розсаджуються, і Гликерія чує, як Катя злісно каже:

— Я з цею мужичкою більш ніколи нікуди не поїду! Ніколи!

Їй хтось щось тихо одповідає, чується сміх, образливий, тяжкий сміх. Семен, Хома і Дунька, поспішаючися, складають на свою бричку самовар, тарілки, порожні пляшки і теж щось говорять і сміються. На Івана Гликерія не дивиться, але почуває, що й він повинен теж сміятись.

Вона сідає на свою маленьку, на двох зроблену, бричку, бере в руки віжки і з замиранням серця прислухається, чи не чути Іванових ступнів. Вона загадує: коли він сяде на своє місце поруч з нею, значить, не все ще порвано, коли ж піде на другий екіпаж, значить… Ну і начхать… хай іде, все одно! Хай іде!

Вона шарпає віжками і злісно кричить на коней:

— Н-но!!

— Почекайте! — чується біля брички знайомий голос. — Я ж ще сяду.

Гликерія з похмурим, напруженим лицем зупиняє коней і чекає, поки Іван умощується біля неї. Нарешті, рушають: попереду Гликерія з Іваном, потім два екіпажі з останніми і накінці Семен та Дунька з посудою й недоїденими наїдками.

Сонце ніби теж розсердилось і, страшенно червоне від гніву, показує іноді крізь дерева своє кругле лице;

берестки, молоді дубки, схиляючи на зарослу шпоришем, мало накочену доріжку свої віти, чіпляються за капелюх, за одіж і ніби бажають спинити гостей. Коні теж, здається, незадоволені — часто фиркають, махають хвостами і, ніби одганяючи оводів, озираються на Гликерію і, одвернувшись, насмішкувато пирхають.

Гликерія робить вигляд, що дуже пильно править кіньми, й не озирається до свого сусіди, але знає, що він дивиться на неї, і їй хочеться, щоб він заговорив, бо тоді мусить менше дивитись на її надто негарне у профіль лице, і хочеться, щоб він не говорив, бо при-йдеться одповідати, а вона чує, що наговорить, за що буде потім каятись.

— Ліко… — тихо починає Іван.

— Я з вами не балакаю! Прошу не звертатись! — хутко й навмисне з побільшеною злістю говорить вона і шарпає віжками.

Іван хвилину мовчить.

— Але ж… Хм… кумедно трохи справді, — зачинає він знов. — Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір — і не звертайтесь до неї…

— Чим я образила? Чим? — швидко поверта вона до його лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.

— Чим? Своїм вередуванням…

— Ха-ха-ха!.. — одвертаючись, сміється вона робленим сміхом. —«Вередуванням»!.. А ви, а ви… — раптом гнівно й з щирим вибухом злості повертається вона. — Ви не образили мене? Га? Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою… — їй хочеться сказати «благородну», але вона здержується… — свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах, годі, годі!!

Вона нервово б’є віжками блискучі крижі коней, і екіпаж стрибає вперед, і, підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що, хапаючись, дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.

Лісок кінчається, і коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видко на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило й погріло її своїми червоними, як полум’я, проміннями.

— Все одно дощ був би! — кидає холодно Гликерія до Івана, показуючи на небо. І чи від цеї хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Івана — Гликерії рівний, довгий степ здається чимсь похмурим і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде понад ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м’яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на декільки саженів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур’яном з боків, здається схожим на старого, змученого, знесиленого життям чоловіка.

Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія поверта туди голову і бачить кроків на ЗО від шляху якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі у холодку під деревами, тінь од яких довгими, незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло його стоять якісь постаті з голими спинами й, простягши руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Івана і бачить, що і той, висунувшись з-за неї й приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.