— Е, діду! — махнула рукою Санька. — Нічого те не поможе. По правді роби, по правді й буде тобі. От що!..

— То по правді й очі вилізуть, — хрипло промовив Панас, байдуже, в’яло дивлячись поперед себе.

— По правді? — усміхнувся дід. — Ех, дурна ти, дівко, мало каші їла. Та знаєш ти, що таке правда? Правда — то от той самий п’ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п’ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду, то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся…

— То, виходить, як мені на користь красти, то й красти можна? — по правді буде?

— А тобто є такий чоловік, щоб не вкрав ні разу на віку? Га? Ех, ти! — святий краде. Що то таке — вкрав?.. Узяв те, чого сам не заробив. Правда, інший все своє життя краде, і добре краде, і живе добре… а другий і погано вкраде, і раз украде — й живе погано. Та то вже біс один, чи мало, чи багато. Е, дівко, дівко. Сидів я й по тюрмах за ту неправду і потом умивався за правду, а тепер бачу, що тої вашої правди ще й досі не бачив. Що, на мою думку, було правдою, то другим було неправдою; що мені неправдою — то другим правдою. А де вона одна правда, то, мабуть, і сам чорт її не бачив, бо і в його є своя правда. Правда, дівко, то все одно, як, бува, та городська бариня. Подивишся ззаду: рівна, гарна; не ногами йде, а пливе; чепурна, пахуча — хоч молись до неї! А подивишся спереду — то так тобі зробиться, наче муху ковтнув, їй-богу! А бариня та ж таки одна…

— А то, мабуть, ті барині, що той… — трохи зам’ялась Софійка, — що… як ви колись казали. Ну, як у нас… нечесні…

— Та кажи прямо! — гукнув Гриць на всю хату. — Шлюхи, та й усе.

— Всякі, всякі. Це я так… для приміру. А там є і шлюхи, і чесні… всякі. Тільки щось чесних тих мало. На мою думку, тих чесних перевішати б усіх на одній гілляці, а пани їх у ручку цілують. От тобі й маєш правду. А шлюхи… Що шлюхи? Такі ж люди, як і ми. Живуть собі. Ге! Та ще й як, бува, живуть. Все одно вже, дума собі, не вернуть… ну, так хоч поживу ж!.. Ну, й живе! Такі люде мають собі всякі перепони, або там сором, або щось інше. А тим що?.. Одно — гуляй, та так гуляй, щоб і на старість вистарчило. Ге!.. Котра гарна та розумна… Одну я знав там… Гарна, канальська дівка… от би не гірше нашої Килини, тільки неначе менша й тонша. Так, скажу вам, не жила, а кипіла. Грішми курила, як я тютюном. У шовках вся. А таки ж з нашого брата, з простих: десь, казала, з Полтавської. Да-а! Правда, трохи, бувало, крадькома сумувала. Ну, та без суму й втіха не така солодка. Живуть!.. Хоч і трохи, та добре!..

— То теж усе правда, що ви казали?.. — підвела голову Килина й роблено байдуже позіхнула.

— А мені чого брехать? — спокійно всміхнувся Юхим. — Піди та подивись сама, коли не віриш. А хочеш, то й сама до них пострижись. Гірше не буде. А будеш жить так, як і не присниться ніколи. Хе-хе-хе!

— Мелі-іть! — якось ніяково всміхнулась Килина і, потягнувшись всім своїм дужим, гарним станом, знов нахилила голову і взялась до кульки.

— Е! Послухать діда, то зразу щасливим будеш! — сказала насмішкувато Санька. — Тільки горе, що дід самі досі тільки сторожа при окономії доскочили. А кажуть, що й по тюрмах сиділи, й по світах бували.

Дід усміхнувся.

— Да-а, і по тюрмах сидів, і по світах бував. Та дурного, дівко, і в церкві б’ють. Така вже планета дурневі. А якби я з розумом робив, то, може б, і не тинявся б оце по скарбах. — Він трохи помовчав, потім почав знов: — Да-а… розум — велике діло. Коли б я з розумом крав, то й по тюрмах не сидів би. Коли хочеш красти, то вже крадь так, щоб хоч і в тюрмі посидіти, так уже потім і пожити. Крадь у того, хто багато має, а ще краще, хто сам краде. Украв раз, та гаразд. А на те, що гріх, плюнь. То гріх для того, у кого береш, а коли він сам братиме, то вже не буде гріх…

— А бог? А правда? — скрикнула Санька.

— Ха-ха-ха! — злісно, терпко зареготався Трохим. — А тобі бог багато дав, хоч ти свята та божа?

— То, по-твойому, вже й бога немає? Трохим тільки ще злісніше зареготався.

— Ні, ти, Трохиме, не смійся, — уважно промовив Юхим. — У бога, брате, треба вірити. Бо наш брат без віри в бога — одна худоба, й більше нічого. Без бога наїті брат — не чоловік. Понімаєш? Ти хоч те візьми: що ти або я? Худоба, та й усе!.. Для чого ти живеш, для чого я… нікоторого понятія нема… Або от наша Маринка! Подивись на неї — ну, для чого вона живе?.. До чого? Навіщо? Залякане, засмоктане. Воно тобі не то що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Всяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне… Кому воно, нащо воно? Собаці, та й то краще, отже, їй-богу, краще: та хоч і виспиться, і полежить, і пограється, а ця… Вона хоч ласку чию бачила?.. Без батька, без матері, байстря… живе тут собі з милості. А для чого живе воно?

Маринка, що впивалась просто в кожне слово, раптом почервоніла вся, сміливо підняла на діда свої залякані очі і промовила: