Про УКРЛІТ.ORG

Чесність з собою

C. 9
Скачати текст твору: txt (408 КБ) pdf (312 КБ)

Calibri

-A A A+

— Та звідки ж ви знаєте, що я "з благородних"? — засміялась Дара.

— А як же?

— Я з таких же простих, як ви, та Маруся. Мій батько був шевцем, дрібним навіть. А що я в пани затесалась, так це випадок. Вчителька одна мене полюбила в гімназію віддала. Ну, й зробилася "благородною".

— Та що ви?! — з надзвичайним здивованням спинився Тарас.

Дара також здивувалась.

— Та чого ви так? Найзвичайнісенька селянка, навіть не міщанка… "З благородних". Ого! — посміхнулась вона. — Послухали б ви, як в гімназії мене атестували: "вулишниця" та "Розбійник Орша", инакше й не звали. "Розбійником Оршею" один кривий столяр мене назвав. Я була, дійсно, розбійник. Завжди з бандою хлопчаків. Неодмінно на чолі. Дівчаток не любила. Всі городи обкрадала. Добра мені "благородна"!

Дара весело засміялась.

— Біла була вся, кучерява, як баран, шалена. Вчителька моя завжди з жахом на мене дивилася. Але любила. Хороша була.

Тарас слухав в якомусь нетерплячому захопленню. Витягав руки з рукавів, знову засовував, хвилювався. Нарешті, не витримав:

— Але дозвольте ж, дозвольте! Господи! А я вас увесь час вважав панію… Ви з таким смаком одягаєтесь, така… Ах ти ж Боже мій! От тож-то бачу, що ви така страшенно проста, весела… І потім, знаєте, — у вас є один рух, знаєте, такий загонистий, широкий… і слова, прості цілком. Але це, може, і нічого не означати, себ-то рухи та слова… Але мене тягло, страшенно тягло до вас… Я, як тільки побачив вас, так одразу й полюбив. Не тому, що ви дуже гарні, хоч може, і це є, але тому, що… Ви смієтесь? Ах, ха-ха-ха, так, так!.. Але ви розумієте, що я сказав "полюбив" не в тому значінню, а душевно. Ет, дурне слово Не люблю цього слова! Просто, як людину… Ну, та ви ж розумієте? Так? Розумієте?

— Та розумію, розумію, комік ви. Тільки не хвилюйтесь так. Щож тут такого надзвичайного ? подумаєш!

— Ні, ні! Це дуже важно, дуже важно! Себ-то для мене, для мене важно… Але як же це я раніще не спитав! Мені навіть і на думку ні разу не прийшло. І дивіться, от я вже зовсім инакше почуваю себе з вами, инакше… Себ-то не зо всіх поглядів, але в тім, що я вже з вами не соромлюся… В хорошему значінню, в хорошому не соромлюся… Ух, як у мене голова горить. Це хмари… Але нічого… Я радий, страшенно радий! Ви знаєте, я до муки соромлюся з інтелігентами. І я зовсім не такий, яким здаюся. Їй-богу! Я наприклад, на самоті з собою, я знаю, що значніщий багатьох з них, розумніщий навіть (я не для похвальби кажу це, їй-богу, а вірно це), а при них роблюся боязким і так по дурному тримаюся, що можна захворіти від сорому. Але, головне, Даро, головне в тому…, що я все-таки в глибіні душі роблюся боязким перед ними, як раб, як нища істота. От в чому подлість! Розумієте: я от розумом розумію, що вони не кращі за мене, що живуть вони, як і всі, а все ж таки десь там я завжди страшенно упадаю перед ними, вважаю їх вищими і надзвичайно цікавлюся, а як вони у себе там ці… благородні, студенти… Розумієте? Спадщина віків, мужик ще в, мені! А я ж…

— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себ-то думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з’явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків… А то думка недокінчена.

І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.

Тарас недовірчиво глянув на неї.

— Але ви маєте рацію… — раптом додала вона тихо. — Це є… Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно…

Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.

— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними. І в подруж’ю цілий рік. А і то… Ні, це…

— Тай зрозуміло… Инше життя з дитинства… А це на все життя… Завжди відчуваєш щось нерідне… Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.

— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна…

— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз… додому, себ-то, до нас чи… куди?

— Ні я… до своїх… Але я вас проведу… Треба піти… Чекають…

Замовкли.

— Вони мене зневажають. Мої… За те, що не живу з ними… І це зрозуміло. Але не можу я… Коли хоч найменший шелест, не можу спати.. Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте… і після того серце щемить — щемить… Я певно збожеволію…

— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.

— Е, лікуватись! Тут он у моїх ціла історія… Ех! Я вам колись, може, розкажу все… І цей Мирон ще… Ух, гидота яка! Ну, хай тільки це трапиться, я з ним побалакаю, я йому покажу ріжні теорії… Я не вимагатиму суду над ним, не по-інтелігенськи, я по-своєму розправлюся з ним, брата покличу. Брат у мене людина брутальна, зла, себ-то, швидче розлючена, чорносотенець, я з ним в натягнутих відносинах, але проти такого суб’єкта я з чортом увійду в спілку!

— Щож він зробив? Мирон себ-то?

— Ех! Не можу я вам казати… Себ-то, можу, але не хочеться зараз… Може все це так перейде… У мене тут ціла низька ріжних… А скажіть, Вірі дуже подобається Мирон? — раптом випалив Тарас.

Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919.
 
 
вгору