Про УКРЛІТ.ORG

Чесність з собою

C. 27
Скачати текст твору: txt (408 КБ) pdf (312 КБ)

Calibri

-A A A+

— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович. — Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?

Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.

— Так, понесу!— рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.

— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?

— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — меньше.

— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол меньше.

Мирон усміхнувся.

— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.

— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.

— Що саме?

— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна… тільки не для жінок! Хм!

— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!

— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довіррям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!

— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?

— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.

— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.

— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?

— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!

— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.

— Так! Йому це буде вигідніще, ніж з вами.

— А коли йому буде вигідніще красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?

— Безумовно!

— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.

— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки… Добродій…

Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.

— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забірайся з мойого помешкання! Що це таке?!

— Це дійсно… — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.

— Геть, поганцю! Роспутник! Геть!

— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.

З Вірою почалася істеріка, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.

Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.

Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.

Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.

Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.

Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.

— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.

Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.

— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.

Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.

Мирон усміхнувся.

Володимир Виннииченко. Твори. (В 11 томах). Том 10. Київ: Дзвін, 1919.
 
 
вгору