— Ми, властиво, на хвилинку, — сказала Дара, входячи в кімнату.
— А, і ти тут! — кинула Вірі. — От товариш хоче познайомитись з вами і дещо попрохати у вас. Познайомтесь… Товариш Тарас… Товариш Мирон…
Говорила суховато, не дивлячись на Мирона.
— А, так це ви Тарас? — з цікавостю подивився Мирон на молодого чоловіка й подав йому руку. Той пробурмотів щось і незграбно потиснув її.
Обличчя його не виявляло нічого особливого: жовто— бліде, вкрите салом та чорними крапками вугрів на висках і навіть вухах. Очі каламутні, далеко заховані, неспокійні, неначе непевно почували себе в глибоких орбитах. Єдине, що було в йому цікавого, це уста та підборіддя. Уста сухі, без вигибів, неначе без усяких мудруваннь, але з певностю видовбані в обличчю, виявляли щось не зовсім звичайне. Це підтвержувало й підборіддя круто зрізане, уперте, непорушне.
Коли Тарас скинув свого картатого кашкета з над звичайно довгим лякованим дашком, лице йому зробилося неначе довшим та не таким похмурим.
Нічого не кажучи Миронові, він зараз же одвернувся, підійшов до стіни й почав роздивлятись розвішані етюди та малюнки, неначе лише для того й прийшов сюди. Біля ліжка стояв мольберт, запнутий простиралом. Мирон подивлявся на Тараса та на мольберт.
— Ви маляр? — не обертаючись, різко кинув Тарас, як людина, яка почуває себе ніяково, лютиться на себе й не хоче показати цього
— Ні, не ма-аляр — простяг Мирон.
Дара з Вірою про щось шепотілись. Тарас круто одвернувся, підійшов до канапи, сів не дивлачись ні на кого, заговорив:
— Я… це… Я до вас в одній справі.. Себто і не справа, а просто… Ну, словом, я хочу прохати вас, щоб ви познайомили мене з анархистами. Дара Михайловна… товаришка Дара (він ніяково посміхнувся й зараз же похмурився)… казала мені, що у вас мусять бути зв’язки… Так от, мені б хотілося… Як що можете…
Він нервово повів головою й непокійно, не дивлячись всеж-таки нікому в обличчя, подивився по кімнаті. Потім підняв руку і витер чоло. В кімнаті було досить свіжо. Мирон все з тою ж, не то лінивою, не то насмішкуватою посмішкою дивився на його, підтягаючи одного вуса вгору. Але очі його, як і завжди, здавалось схоплювали кожен рух, кожен звук навіть, вбірали їх в себе, тут же розрізали й роздивлялися. Жваві, тверді ясні, вони якось дивно гармонювали з лінивою, недбалою усмішкою та повільними рухами Мирона.
— З анархи-истами! — потяг він другого вуса догори та скосив очи на його. — Можу. Вам яких: передільців, безначальців, комуни-и-стів, індівідуалистів?
Тарас спинив на йому свій погляд і знову забігав очима.
— Бачите… — він напружено почав мняти в руках свого кашкета, очевидно почуваючи все більшу ніяковість, — мені б хотілося з тими, які одкидають… духовне, себ-то… душу… Себ-то, розумієте, які матеріалисти…
Віра нахилилася до Дари й щось прошопотіла їй посміхнувшись. Дара нічого не відповіла. Строго та уважно дивилась на Тараса своїми чистими темно-карими очима.
— Вони, усі великі матеріалисти, — сказав Мирон. Тарас скинувся.
— Ну, ні!… О, ні! Я знаю. У нас у тюрмі були такі, що, власне одкидали все це таке матеріальне. Цілком одкидали… Одна душа…
Він раптом злісно посміхнувся, насмішкувато та швидко глянувши у бік Віри.
Від Мирона не сховався цей погляд.
— До-обре . Можу. А вам це швидко треба?
— Так, я б хотів яко мога швидче. Я вже з першого дня, як з тюрми вийшов, шукаю. І цілий тиждень, якось… Мені б хотілось розвязати одне питання… Мені казали, що у вас ріжні знайомства…
— Та-ак, тро-о-хи є… Я сам в цьому місті місяців зо два, але… деякі звязки з анархистами знайдутся. . .
— Ще б пак! — раптом голосно сказала Віра. — Якщо вам, Тарасе, потрібні будуть звязки з злодіями, шулерами, простітутками, то сміло звертайтеся… — і раптом, густо почервонівши, не скінчила і змовкла.
Дара різко повернулася до неї, але побачивши замішання, встала, підійшла до вікна й затарабанила пальцями по шклі.
Навіть Тарас, який спочатку нічого не зрозумів, одразу якось зніяковів і теж для чогось устав.
Тільки Мирон лишився спокійним, і здавалось, що те, що привело в замішання всіх, було сказано не про його, про когось другого, кого Мирон зовсім не знає. Але те, що сказано, зрозуміло йому.
— Пробачте! — зірвалася з місця Віра й підбігла до його, з благанням хапаючи за руку.
— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала… я…
Мирон засміявся.
— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали… Цілком правільно: і злодії, й шулера… Дуже шано-о-вні особи… А власна сестра — простіту-у-тка… .
— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?
— Їй богу, не ду-маю… Образить, звичайно, хотіли, але не так… І це не ва-ажно…
Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.
— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів…