Пристав, блідий, серйозний, кидає навкруги короткі пильні погляди, притримуючи шаблю витягнутою «по швам» рукою.

Навіть Глюзінський вирівнюється.

Стріча проходить якнайкраще. Архірей, маленький, зморщений дідок, зовсім не страшний.

Привітний, не строгий, говорить просто, тихим голосом, але, видно, дуже стомлений. Через це в нього трошки гидливий і незадоволений вираз лиця. Спочинуть би як слід.

Зачувши це, пристав, батюшка, Глюзінський прожогом кидаються до своєї брички й кажуть кучерам швидко везти до батющиної господи.

Пристав, побачивши Козолупа біля карети, ще на хвилину зупиняється й голосно говорить до його:

— Козолупе! Ти ж, голубчику, щоб у свій час був на місці. Чуєш? їх преосвященство до Болотянки доїдуть з цим кучером, а там уже ти постарайся. У нас, ваше преосвященство, за Болотянкою єсть, так сказать, возвишенность. Так ми, в безпокойстві вашого благополучія, надійного кучера… Знакомого з місцевістю… От цей…

Козолуп мне бриль і з боязкою соромливістю кліпає очима.

Але архірей тільки стомлено хитає головою й торкає парасолем кучера: їхати.

— Поїжжай!! — офіцерським, піднятим голосом командує справник.

Але тут виходить невеличка задержка. Козолуп раптом чогось хвилюється, ступає крок наперед і ненатурально голосно викрикує:

— Ваше високопреосвятительство!

Архірей здивовано зиркає на чудного чоловіка. Батюшка, передчуваючи непевне, укривається холодним потом, а пристав грізно нахмурює густі циганські брови.

Козолуп немов ковтає щось і від хвилювання не може вимовить ні слова.

— Ну що тобі? — досадливе оглядаючи його, кривиться дідок-архірей.

Козолуп робить усилля й хрипко говорить:

— Покорніше звиніть, ваше… високопресвятительство… Болящий мужичок… То єсть, ваше преосвященство, жона у його… Благословеніє ваше… Рак, значить, на операцію. Он там…

І Козолуп поштиво показує брилем на Трохимів віз.

Архірей слухає нетерпляче.

— Нічого, братець, не розумію. Благословить? Болящий? Так?

— Так точно, ваше…

— Нехай до церкви під’їде, завтра всіх буду благословлять. — І архірей знов легко торкає в спину кучера. Коні м’яко натягують посторонки, й екіпаж плавно пропливає повз Козолупа.

Пристав, перегнувши тіло з брички, люто щось шипить останньому й грозиться кулаком, але Козолуп нічого не помічає. Він стоїть і непорозуміло дивиться услід архіреєві.

Коли за греблею стихає стукіт екіпажів, Козолуп помалу одяга бриля і хмуро, роздумливо спльовує.

— Да-а, восхітітєльно, — промовляє він крізь зуби й повертається в бік «болящої». Але в той мент зупиняється: Трохим якось підозріло метушиться біля воза. Мотря знов уже лежить, а дядько тупчиться коло неї й безпорадно озирається. Помітивши Козолупа, він раптом розтеряно посміхається й хита головою на жінку:

— От, не доїхала…

— Та невже померла?!

Трохим з винуватим і розгубленим виглядом розводить руками. Потім зачинає ходити круг воза, підбирати з-під його натрушену солому і складати на передок.

— От так інстанція! — говорить Козолуп і підходить ближче. Лице Мотрі, затверділе й одразу якось висхле, покрите зеленкуватими плямами мушок. Вони купчаться в куточках очей та губ, і моторошно бачити, що повіки від цього навіть не здригуються.

— Да-а, це називається дождалися… — знов бурмоче Козолуп.

Трохим довго стоїть і дивиться кудись убік нічого не бачачими очима, потім машинально, мовчки вилізає на віз і задумливо шарпає віжками. Конячинки ліниво й неохоче сіпають візок. Од цього голова Мотрі хитається збоку набік, немов вона чогось не похваляє.

Козолуп не рушиться й пильно слідкує за Трохимом. Бачачи, що той їде просто, а не назад, як йому тепер уже слід би, він наганяє віз, з рішучим і непохитним виразом вистрибує на його й, беручи віжки з рук мужика, повертає назад:

— Сидіть, дядьку, поїдемо разом. Вам же в Ясиновату? Ну, й мені туди. Н-но, куди?

Трохим покірно випускає віжки і в чудній задумі застигає. Козолуп знаходить в соломі батога, із злісною насмішкою оглядає його й сердито лупить шкапенят:

— А-н-но, ви, рисаки!

Пізно ввечері стражники Кавун та Андросюк ходять біля могили й довго лютими, надірваними голосами гукають Козолупа. Але в одповідь їм тільки чується безнадійне, недоумінне, повне незаслуженої образи кумкання темно-зеленої осоки. У-ум-м! У-ум-м!.. У-ум-м!..