Пізно вранці, як сонце ставатиме на косарський обід, архірей має виїхати з Малих Вишеньок. Між Малими Вишеньками й Болотянкою в гаю, де кучерявляться дуплясті верби старезної, тінистої гребельки, проходить межа двох повітів.

Тут і чекають гостя — становий пристав Зеленкевич, болотнянський батюшка та поміщик з с. Великі Вишеньки Глюзінський.

У болотянського батюшки архірей зупиниться тільки на годину, щоб перепрягти коней і перемінить кучера. За Болотянкою є круча, з якої пристав не може доручити везти його преосвященство будь-кому, для цього запрошено спеціяльного візника. А в Великих Вишеньках зупиниться у пана Глюзінського на довший час..

Кроків з п’ятдесят від греблі, на невеличкій могилі, стоїть стражник Кавун і пильно дивиться у далечінь. Там, геть-геть аж попід самими Малими Вишеньками, на другій могилі, неначе муха на паляниці, ледве помітно чорніє стражник Андросюк.

Тільки з’явиться карета архірея, Андросюк моментально запалює смолоскип — і телеграма готова.

Так за далеких козацьких часів передавалися грізні звістки про наближення татар.

Сонце помалу підбирається на косарський обід. Трудно йому, мабуть, — розчервонілося, нагрілося, пашить теплом і блиском на всі боки.

Перед бричкою Глюзінського, в позі умильної пошани, мнеться співець з містечка Задрипаного, Семен Козолуп. На йому потертий фрак, вишивана сорочка та жовті черевики з чорними латками. Він крутить у руках рудого солом’яного бриля a la panama і слухає пристава. На виснаженім плескуватім лиці його з качиним носом написано і тривогу, і самовпевненість, і навіть вибачливу насмішку.

Пристав і батюшка хвилюються. Батюшка — неспокійно, тоскно, з виразом людини, яку ловлять. Пристав — заклопотано й весело, як чоловік, що сам ловить. На йому все блищить і горить: ґудзики, погони, білий, як сніг полюсів, кітель, червоні, соковиті губи, циганські очі з синіми баньками, лакові чоботи. Він уже все оглядів і провірив.

Греблю направлено, дорогу вирівняно, а по бокале, як наказував, повтикано молоді деревця. Фасонисто й немов справжні деревця. Нагорода мусить бути обов’язково.

От тільки цей архаровець — Козолуп! Звірся на нього, а він тобі такий фортель одлупить, що не то що нагороди, а й світу не побачиш.

— Слухай, Козолупе, скажи ти мені щиру правду, — трохи не п’ятий раз питає Зеленкевич, — чи служив же ти у архірея? Останній раз, христом богом як чоловіка прошу, говори ж, сукин син, по правді: служив?

Козолуп стиснув одним плечем, посміхається й покірно одповідає:

— Служив, вашескородіє…

— За кучера?

— Так точно, за кучера.

Розмова ведеться навіть в тім самім порядку, але батюшка слухає її з напруженням і турботою. В каштановій натопірченій ряс;, насиченій густим духом нафталіну, та з замореним лицем і тоскними очима він похожий на засиджену квочку.

— А як же ти в півчих опинився?

— А по случаю восхітітєльного голосу, вашескородіє…

Тут Козолуп рішуче перекладає з одної руки в другу бриль і, маючи покласти кінець всяким сумнівам та малодушію, одверто й гаряче говорить:

— Дозвольте із’ясниться, вашескородіє! Скажу вам, как подобаєть правді. На певческоє заняття я перейшов, када говорить по справедливості, просто как воно образованноє й льогкоє. А весь мій тембер, вашескородіє, в кучерськім дєлі. їй-богу, вашескородіє! Пущай це необразованість, а я вам прямо признаюся — і більше нічево. І не стидюсь, ну що ж — хто до чого способний. Скажу так, вашескородіє… звиніть тольки, батюшка, за глупі слова мої, нехай мені скажуть: «Будь ти, Козолуп, за первого співця у архірейськім хорі або за кучера у послєднього поміщика», так от, накажи мене бог, візьму кучера! Ій-богу!..

І Козолуп, немов сам собі дивуючись, стискує плечима й посміхається.

— Артист, виходить, — кива на нього батюшці Зеленкевич. — Так чого ж ти не служиш за кучера?..

— По слабості спиртних напитків, вашескородіє, — винувато зітхає й потуплюється Козолуп. — Не можу на пункті вдержаться. У мене пункт — полкварти, вашескородіє. Как удержусь — давайте віз пуху, на кур’єрських провезу і пушинки не розгублю. Ну, как перейшов за пункт — годі, злізай з некипажа. Тільки ви не сумнівайтесь, вашескородіє, за сьогоднішній день. Довезу, он як! Не за деньгами стало, вашескородіє. П’ять рублів, понятно, тоже пішки не ходять, ну, тольки ж… Давно вожжі в руках не держав, їй-богу! Голову, вашескородіє, даю, що в благополучності все буде. Вірте совісті…

Пристав все ще вагається:

— Чорта мені з твоєї голови. Завезеш кудись у кручу, а я що тоді з твоєю головою буду робить? Був такий случай торік в однім повіті, — повертається до батюшки Зеленкевич, — їхав от так само, як от тепер, архірей по єпархії. Ну, нічого. Тільки, розумієте, круча там по путі була, а внизу — став. Як у нас. Ну, спеціяльного кучера, от вроді Козолупа… Ну, ти, брат, не потискуй плечима, знаєм ми вас. Просять, розумієте, сукиного сина: серце, голубе, не підвези ж москаля. І що ж ви собі думаєте: завіз, падлюка, прямісінько в став!