Як тільки ввійшов Скалозуб, Діна вся підтягнулась, як добрий породистий кінь, торкнутий шпорами. Вона ввійшла в комітет недавно й була всього три рази на його засіданнях. Але на другому вже помітила на собі декільки раз уважний оцінюючий погляд "мецената".

Скалозуб зразу ж сів коло неї. Діна легко й граціозно повернулась до його і з невеличким кокетством сказала:

— А ви, здається, запізнилися сьогодня?

— О? — здивовано й поспішно скрикнув Скалозуб, виймаючи масивного золотого годинника. — Дуже перепрашаю, але маємо лише за чверть осьму.

— Хіба? — засміялась Діна. — Значить, ми прийшли занадто рано.

Валя незадоволено щось шопотіла Олесі. Діна зауважила це, але їй було байдуже. Валя — це ж відома ходяча мораль.

Двері без стуку розчинились і в хату влетів клуб пари з самовара, що стояв біла порогу. За самоваром виднілись чиїсь ноги в грубих чоботях. Потім самувар піднявся і, клекочучи та випускаючи з себе цілі хмари, влетів у хату. З хмар часом з’являлось широке рябувате лице Івана. Поставивши самувар на стіл, він бігцем побіг до дверей, зачинив їх і знов вернувся до столу.

— А знаєте, паничу, яка оце таки що сторія случилася? — вмить якось схвильовано звернувся він до Водосвятського, поглядаючи розумними сірими очима на гостей.

Діна спочатку од здивування високо підняла брови на таку його фамілярність, але, побачивши, що всі зацікавились, з посмішкою озирнулась на Скалозуба й теж зацікавлено повернулась убік Івана.

— А яка саме? — веселим панібратським тоном спитав Водосвятський.

Іван заклопотано подивився на бунтуючий самувар, швиденько прикрив його папером, потім камфоркою, продовбнув пальцем дірку й почав:

— Дуже, паничу, прискорбна. Убила кацапня одного нашого українця! Оце ось тіки що. Там січас поліція…

— Як? Якого українця? Хто такий? — посипались злякані питання.

— Самого настоящого. От того, що приходив колись до мене, Степана, що на гармонії грав пісні. Ну, так от його. Сестра його служила тут у лавочника, недалеко. Ну, служила, нічого. А в лавушника синок, звиніть за слово, розпутник на весь світ. Почав чіпляться до дівки. Та й так і сяк — не помагає. Тоді вона до брата. Той пішов поговорить. Не знаю, сам там не був, як вони говорили, Сонька-горнична росказувала, у лавці це було. Тільки, говорить, що б він не сказав, а той синок йому: "брешеш, сякий-такий, ти з мазепинцями діла водиш, мазепинські книжки читаєш, тебе у тюрьму за це одправить нада". А лавушник — кацап такий, що з самих лапацонів. Тут же в лавці й товариші його, синка, хулігани на весь світ. Ну, Степан — хлопець гарячий. Каже Сонька, почервонів, розсердився. Я, каже, мазепинець, та на своїй землі, а ви чого прийшли сюди та нас зобижаєте. Гнать, каже, вас сцюдова треба. Ну, один тут, конешно, бах його. Степан до його, а другий як схопить пляшку з пивом, та по голові. Степан упав, а вони тоді давай його пляшками, та ще не як, а як ото розіб’ється пляшка та гостре шкло, так вони тим шклом руба прямо в очі. Пошматували так, що тільки чуб та вуса видно, а то все м’ясо та кров. От така сторія!

— І помер той Степан?! — скрикнув Сріблюк.

— Кажуть, помер.

Іван витер рукавом лоба й знов хитнув головою.

— От як! за наше жито та нас же й бито. Та кажуть, що хуліганам нічого й не буде за те.

Всі були дуже схвильовані оповіданням. Олеся сиділа з поширеними очима, зблідла. Потім раптом швидко підвелась і, ніби збіраючись бігти, звернулась до Івана:

— А ви напевне знаєте, що він помер?

Іван потиснув плечима.

— Не можу сказать, панночко. Не допускають до його, поліція там. Бачив одним оком через плечі. Хто каже, що вже не диха, а хто каже, що щось ще хрипить у грудях. Може, й не помер ще.

— А ви можете показать, де це?

Валя стурбовано підійшла до Олесі.

— Що ти задумала? Ради Бога, Олесю, не вигадуй нічого.

Олеся здивовано повернулась до неї.

— Я нічого й не вигадую, я хочу піти туди. Може, він тільки ранений, може, помогти чим-небудь. Миколо Антоновичу, у вас єсть яка-небудь чиста простиня, щоб можна подерти?

— Олесю! — строго вхопила її за руку Валя. — Дай спокій. Як можна це робити? Ти хочеш, щоб тебе арештували? Розуміється! Хулігани зараз же схопляться за тебе. "А, от і мазепинці прибігли, от вони". І тебе, і нас арештують, а хулігани оправдаються. Заспокойся. Ідіть собі, Іване, ми з самуваром самі раду дамо.

— Правда, Олесю, не варто! — сказала Діна зляканим голосом.

Олеся з закинутою назад головою й гордовито прижмуреними очима мовчки дивилась то на Валю, то на Діну.

— Ну, добре! — одривисто сказала вона й сіла на місце.

Іван мовчки зазирнув у самовар, поправив камфорку і вийшов.

Піднялась гаряча розмова. Федоренко з своїм звичайним здивовано-ласкавим виглядом змагався з Скалозубом. Обережно, спокійно, але з упертою, часом насмішкуватою самостійностю. Річ в тім, що Скалозуб був прихильник утисків на українців, а Федоренко противник. Скалозуб мав навіть спеціальний журнал в дуже дорогій палятурці з золотистими обрізами, в який виписував або наклеював вирізки з газет про ріжні випадки гоніння на українство. Закриття "Просвіт", клубів, громад, заборони промов по-українському, увільнених з посад українців-чиновників, адміністративні заходи проти української преси, сваволя урядників, приставів, губернаторів, крупні й дрібні факти — всі аккуратно заносились в журнал. Це був уже досить поважний том. І що більше набіралось "документів", то дужче радів Скалозуб. Його теорія була така: раз українців тіснять, давлять, роблять проти них заходи, значить, вони уявляють з себе якусь силу, щось таке, проти чого треба боротися, що треба помічати. Раніще ніхто й не знав, що то за українська нація, один собі "русскій народ" та й годі. Ні, вибачайте, не один народ, а два, не "один язык", а два. І що це так, то ви самі своїми насильствами й преслідуваннями краще всього нам і собі доводите це. І що з більшою силою будуть руські так доводити, казав Скалозуб, то швидче розгориться вогонь національної свідомости українців. Україна мусить заплатити за своє відродження.