Через півгодини йде мій поїзд, треба кінчати листа… Я не знаю, чи треба говорити мамі, де я дівся. Коли думаєш, що треба, то скажи, скажи їй все, добре? Все — все! Вона повинна зрозуміти мене, а як не зрозуміє, їй ще гірше буде… Перед Галею мені дуже ніяково, — ну, за віщо так грубо й непотрібно образив дівчину? Соромно! Вибачись, бідна, за мене, скажи, що мені дуже неприємно, що я її поважаю, чи що там говориться в таких випадках! Але скажи їй також рішуче, що не люблю її, не любив ніколи й не женюсь на ній. Обов’язково скажи, чуєш? Це треба для її ж власної користи. Мені трудно їй це сказати, а писать не можу їй, не можу придумать теми для листа. Скажеш? — Дякую тобі зарані! Я такий добренький, що до всіх тепер почуваю жалість, а до Галі особливо, — вона така жалька з своєю робленою дитячостю. Хай їй буде добре! І вам усім, мої дорогі!.. Я хвилююсь, Олесю! Я радію від того, що хвилююсь, я радію від того, що радію, я — дурію! Уявляю, як буду через місяць вертатись і що почуватиму знов. Це мене теж хвилює. Словом, я, здається, починаю вертатись до життя. І єдине, що мене в сей мент досадує, це те, що я раніше не догадався так зробити! Прощай, не турбуйся про мене, через місяць напишу. А коли не напишу, значить, сам їду. Ну, це ще не так швидко буде. Тепер я тільки одним заклопотаний — швидче б той час, коли я буду такий, як ті, котрі сидять в третій клясі. Хвилююсь, хвилююсь! Цілую тебе міцно! Твій Юрій.

12.

Із записок Вадима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Страйк уже п’ятий день. Ось — як молодий кінь, що не ходив ще в запряжці. Все його лякає, все хвилює й все бадьорить. Він рівно й смішно несе високо підняту голову, пряде ушима, косить оком і чуйно слуха позад себе. Мама вже не може з ним говорить, — він мовчить, з нею він уперто мовчить. А так само з Никодимом. "Шакал", як зве його Ось, дійсно, як шакал, нахабний, де безпечно, і боязкий, де є небезпека. Справді, він боїться Ося. Я цьому не вірив і в даний момент не вірю, але все ж таки Шакал боїться. Бо чим пояснити, що ні одного слова він не сказав Осеві з приводу страйку? А знає ж він, що той не останню ролю грав і грає. І не так то вже для фабрики легко нести цю забастовку. Це видно хоча б по Стьопці, який гасає як одурілий, наповнює матюками весь дім і мудрує найдурніщі і найниціщі пляни.

Мама ходить трепетна і щодня жде, що Никодим їх викине. Батько лежить і не знати, як він ставиться до Ося. Я прохав маму, щоб вона меньче плакала і говорила при йому про Ксеню.

Ось мав назбіраних для якихсь книжок двадцять рублів і віддав їх Ксені. Не в загальну касу, що видає страйкарям поміч, а особисто Ксені. І, здається він не хотів, щоб я це знав, бо мама росказала мені це під великим секретом.

Зо мною він не балакає — вголос, але ми розмовляємо очима: він — хмуро, важко, червоніючи гострими вилицями й ластовинням, я — з посміхом. Особливо ж тоді, як приходить Никодим, а в ці дні він знадився ходить разів по кільки на день. І якраз тоді, коли дома Ось і коли я прихожу. Мабуть, він почуває потребу в інтензівній насолоді, сам батько його не розворушує так.

Але батько, батько! Він радіє, щиро радіє, як приходить Никодим. І ця радість, здається, подібна до Осевого гартованства. Він наче навмисне підставляє себе під зле кусання Шакала, тим випробовуючи силу своєї заповіді "люби ворогів своїх". І що зліще Никодим, то радісніще, то кротче тато. І я не знаю, хто кого більше мучить.

Взагалі, я тепер нічого не знаю й не розумію ні в собі, ні навколо себе. Я весь розлізаюсь, як розсохла діжка.

Знаю одне: коли я дивлюсь на батька, то мені болюче, нестерпно стискується душа. Я без аллегорій говорю: зараз же згодився б, щоб мені одрізали руку, ногу й приставили до батькового тіла. Я думав, що звикну, що зникне ся гострота темного, несвідомого, позавольного болю мого, я уперто, навмисно думаю: Єсть же в цей мент тисячі людей ще з гіршим каліцтвом, ніж у тата, в сю хвилину гинуть з голоду, з ран, з хвороб, з одчаю тисячі тисяч людей, — чому ж я так не болію над ними? Невже це заповідь, божок сидить в мені? Ні, це щось инче.

Вчора я знов читав Євангілля й толкував його батькові. І знов він пильно, допитливо дивився на мене. Ах, дивись, скільки хочеш, мій старенький, мій бідний, я не почервонію, я оком не зморгну. Не зморгну, хоч би тут двадцять Осів і Никодомів сиділо!

Читали нагорну проповідь.

"Блажені кроткії, яко тих єсть Царство Небеснеє".

"Блажені алчущі і жаждущі правди, яко тії наситяться".

Я знав, що тато жде не пояснення, а мого відношення до сих кротких слів, до сеї мудрости знесилених, упокорених. Я бачив, як Ось зиркав на мене, немов і він хотів поучитись, як треба бути кротким і жаждущим правди.

І Никодим, сперши лікті на коліна й звісивши руки, зігнувшись, як шакал перед здобиччю, з єхидною посмішечкою подивлявся на нас.

І раптом мені стало, пам’ятаю, чудно й моторошно. Ось нас четверо, четверо ріжних, з усіх боків, а щось в нас є одне, рідне, спільне всім. Тон якийсь наш, Стельмашенківський. Чи не те прокляте "до кінця"?