— А що ж дівчинка каже?

— Нічого не каже. Плаче! Не каже, хто. Ну, та вони її підучать. Я певний, що на мене скаже. Ну-ну, нехай! Побачимо. Хай спрубують. Ми знаємо, де таких дівать. Ого!

— А велика дівчинка? Год скільки?

— Дванадцять, тринадцять, чорт її там знає.

І він додав складного матюка. Ми йшли садком до ґанку. І в мене раптом аж замерло в грудях від приступу ненависти до сеї паскуди. Взять, схопить його за лацкани його паршивої шинелі, піднять угору і ахнуть об мерзлу доріжку, щоб тільки квакнув і випустив свій смердящий дух!

— Ну, а ви як? Казала Тепа, на службу до нас? Давно пора…

Як у мене вистарчило сили мовчки повернутись і піти назад, не знаю. Що він собі подумав, я плюю на те. Але ж Тепа, Тепа! Значить, вона повірила, що я візьму ту службу?! Навіть всім розсказує як факт? І цей повірив? І навіть сумніву нема в його дегенеративній голові, що я їхній? О, мої високоморальні жерці божків, ви здорово мститесь за образу ваших злих, жорстоких, бездушних ідолів!

Але й на цьому ще не кінчився цей вечір. Я все ж таки хотів побачить моїх старих. Прийти до них я вже не міг: я не міг бути таким, щоб не дати їм трівоги, непокою. Я рішив пройти садом на той бік будинку й зазирнути до них у вікно. Зазирнути, подивитись, що вони роблять і піти.

Батько лежав на ліжку. Лиця його я не бачив. За столом сиділа мама з окулярами на кінчику носа і читала вголос. Що читала, я не міг почути, доходило тільки глухе бубетіння. Але я знав і так: Євангілля.

Тихо, на шпиньках одійшовши, я прокрався під вікнами Стьопки, обминув половину Тепи і знов звернув у садок. На зустріч мені по доріжці ішли Тепа і той красунь її. Я заховався в кущі і присів. Вони пройшли повз мене мовчки і помалу. Так ходять, коли хтось має дати відповідь. Хто з них мав її давати, і чи мав, я не знав. Але, сидячи в кущах, я подумав так собі, з одчаю й гидоти своєї подумав: "Продатись хіба цій? Дасть пятьсот рублів чи ні?" І ще те добре, що хоч тут же й засоромився; не від продажу, о, ні! А того, що занадто себе ціню. Я потрібний їй? Навіщо? Хіба я не знаю, чого вона хитрує коло мене? Зімнять мене хоче, покорити під ноги свої. Як я смів її образити? Значить, я не мріяв про неї, їдучи сюди? Я не тріпотів, не замірав? Хоч би я їй і запропонував покоритись їй за пятьсот рублів, хіба вона їх дасть мені? О, тільки вчує, що на цім мене можна тримати, то вже себе покаже! А, к чорту її!

І нарешті, Саламандра. Я їй дав два рублі за кватиру і двадцять копійок позичених. Недбало кинув, що забув, та добре, що випадково згадав. Вона гроші взяла, але сказала:

— Могли й не давать. Комната стоїть сім рублів. А ми вам дали за десять.

Признаюсь, я здивовано подивився на неї. Вона ж одійшла до печі, щось сердито відсунула й знов проговорила своїм металичним, калікуватим голосом:

— А батькові не вірьте. Все бреше. Вів багатий, дрянь.

Я мовчав, немов занятий закурюванням цигарки, яку поспішно виняв.

— Він має, та все склада.

— Нащо ж він склада? — швидче з делікатности спитав я, ніж з цікавости.

— Він зна, нащо. Такого чоловіка тільки втопить треба. Він хоче взять собі з воспитательного дому дитину, для неї й ото склада! І з мене знущається, що не матиму дітей. Ну, нічого, нехай знущається, побачимо, як буде.

Я більше не знав, що сказать, і, вражений усім цим, вийшов з кухні. Особливо тяжко було дивитись на її очі. Та взагалі на всю її. Чи вона коли вмивається?

От хотів би я подивитись, як ці високоморальні пожаліли б цю істоту? Написали б статтю про добро і правду? Хотів би глянути на тих естетів, революціонерів, які гремлять про переоцінку цінностей, про нові розуміння краси. Як би вони тут обійшлися? Знищили би вони старі поняття і обняли би це карлючковате, страшне тіло, доторкнулися б губами до закислих очей? Дали б їй дитину? На коліна я впав би перед таким, рабом би його був безодмовним, коли б він міг цю дійсно обижену, цю глупу, злу, намучену й безмежно самотню істоту полюбить. Не полюбить навіть, ні, приставиться тільки, пожаліть, дать їй хоч на рік свого життя. Не треба все, не треба душі класти за свого цього ближнього, рік дати їй трохи того, що дають Тепам, Рінам, Тотам. Ні, навіть і не це, а просто буть з нею, сказать їй на день десять слів, умить її, сказать, чи дорога сьогодня капуста на базарі. Хіба я був самотним? Хіба самотні ті, що сидять все життя в одиночних камерах? Ті, які зв’язані в минулому, сучасному й будучому з мілліонами людей? От самотниця!

Вона все стукала чимсь там у себе, а тепер, мабуть, спить на тапчані, зкорцюбивши моторошне тіло своє на дошках. Ляжу і я.

11.

На другий день після того, як Юрій так загадково й раптово виїхав кудись, Олеся дістала від його листа такого змісту:

"Всю дорогу стоять переді мною твої очі, докірливі, питаючі, з тихим благанням. Мені нема покою од них. Чомусь, Олесю, я не можу зробить тобі боляче, це мене починає вже сердить. (Між инчим, у мене тепер "мотор": голова гаряча, важка, в ухах клацають колеса поїзда, — словом, почуваю себе препогано, тому не будь в претензії, коли писатиму без зв’язку. Крім того, коло мене весь час лазить лакей і жде, що я замовлю йому якусь "порцію". Я хочу їсти, але на злість йому не замовлю нічого! Нахаба!)