— Наші сплять?

— Давно…

Вадим не випускав руки брата, навмисне держучи її, хоч той слабо тягнув її до себе й дивився убік.

— І тебе ждали.

— Занятий був…

Ось знов потягнув руку й допитливо зиркнув на Вадима, — той посміхався неприємно, насмішкувато, нещиро. Але руки не випускав, неначе дражнився.

— Пусти, Вадиме… — сухо сказав Ось.

Вадим раптом пустив й зразу ж зробився не то хмурим, не то сумним.

Ось роздягся, непомітно поглядаючи на брата. Схудле, немов хворе, лице Вадима сьогодня ще виразніще кидалось в очі неприємно й гостро блискучими очима.

— Як страйк? — раптом ніби аж злісно кинув Вадим.

— Нічого. Добре… — коротко відповів Ось.

Вадим поспішно виняв цигарку й уважно став закурювати.

— Не удостоюєш докладніщої відповіді? — знов мукнув він, не дивлячись на Ося й поправляючн кінчик цигарки.

— Чому? Тільки… ти ж знов будеш посміюватись… Тепа й Стьопка йдуть на уступки, а Никодим не хоче… — сухо додав Ось.

— Тепа?

— Так. Між инчим, казала мені Катя, її покоївка, що Тепа щось проти тебе з Стьопкою замишляють. Май на увазі.

Вадим сплюнув, ліниво одкинувся на стілець і з усміхом проговорив:

— Ти таким тоном попережаєш, немов тобі це цілком байдуже. А сам же трівожишся за мене. І значить, знов брешеш. А брехать не можна. Потім… чекай! Добре, що згадав: ти, здається, обіцяв мені чи татові, що не будеш брати активної участи в забастовці? Га?

Ось помітно й густо почервонів.

— Неправда! Це не так було… — сказав він жорстко.

— А чого ж ти почервонів?

— Знаєш, Вадиме, лучше б ти йшов собі. Я не хочу з тобою балакать. Мені треба завтра рано вставать.

— І знов збрехав… — з тим же упертим усміхом сказав Вадим. — А коли б я тобі сказав, де взяв гроші, ти б ще не так… А зрештою, ти й сам догадуєшся. Тільки боїшся… Сам собі брешеш, себе обманюєш. Ну, а раз з собою чоловік підлий, то й з божками вже не трудно…

— Чого ти хочеш від мене, Вадиме? — раптом тихо й з болем сказав Ось. — Чого ти до мене чіпляєшся? Шкода тих грошей, що дав? Ми їх вернемо тобі. Я слово даю… і дав уже собі.

— І тут брешеш, бо сам знаєш, що мені не шкода. А друге брешеш, бо знаєш, що не зможеш вернуть. Все брешеш. І я брешу! Тільки я плюю, а ти он заплачеш зараз або кинешся на мене з кулаками.

— Ти, здається, пьяний трохи? — несподівано бовкнув Ось, з злістю вдивляючись в Вадима. Той злегка здивувався.

— Пьяний?.. Не знаю. Не пив нічого. А може, й пьяний…

Говорили вони весь час шопотом, ледве-ледве часом піднімаючи голос.

— Ну, а Ріна твоя як? Ти, здається, мав глупость сказати їм, що я дав грошей? Га?

— Мав! — різко відповів Ось.

— Реабілітувать мене поспішив? Одрекомендувать? Тепер ти вже не так соромишся за мене перед ними?

Ось устав і, нічого не відповідаючи, почав стелити собі ліжко, стараючись не шуміти. Губи його були тісно стулені, немов він їх тримав зо всеї сили.

Раптом під вікном зачулись чиїсь кроки. Ось, тримаючи в одній руці подушку, зразу застиг і став пильне слухати, повернувши одне вухо до вікна. Була вже друга ночі, — хто міг ходити в такий час? Крім того, вікно виходило на старий смітник, куди ніхто ніколи й вдень не ходив.

Ось обережно поклав подушку, хутко підкрався до вікна, одігнув один краєчик завіски й став дивитись. І зараз же побачив блискучі ґудзики поліцейської шинелі, а потім жовте від світла з вікна лице, яке в сей мент дивилось не на вікно, а вбік, очевидно, когось, слухаючи.

Вадим вирівнявся й уважно стежив за братом.

— Що там? — спитав він, коли Ось одійшов од вікна.

— Поліція… — кинув той, майже спокійно й важко сідаючи на ліжко.

— Сюди? До нас?

Напевне.

Ось провів рукою по лобі й для чогось озирнувся по хаті. Вадим бачив, як він облизав губи, наче вони в його зразу висохли. Очі йому стали немов більші й не так заглиблені, холодні й напружені. Лице помітно зблідло.

Вадим устав.

— У тебе щось єсть нелегальне? — запитав він заклопотано.

— Єсть… — глухо й нудно якось муркнув Ось.

— Що саме? Багато?

— Багато. Прокламації до страйкарів і громадянства.

Під вікнами знов обережно прорипіли чиїсь кроки. Брати затихли, чуйно прислухуючись.

— Може, не сюди? — шепнув Вадим.

— Напевне, сюди… — процідив Ось.

В сінях кляцнуло клямкою й шарпнуло, силкуючись очинити.

— Чуєш?.. — блідо посміхнувся Ось.

Вадим пильно й чудно якийсь час дивився на брата, не зводячи з його очей.

Раптом в сінешні двері голосно застукало.

— Де твої прокламації? — неголосно й рішуче спитав Вадим, якось весь вирізняючись.

— Під ліжком… — бовкнув Ось, прислухаючись до сіней і помалу встаючи.

— Ну, так от. Ти йди до батьків і скоро лягай спати на лаві, там мені мама постелила. Чуєш? А я їм одчиню і прийму.

Ось здивовано подивився на Вадима.

— З якої речі?..

— Осю, не балакай зайвого. Чуєш, стукають? Я скажу, що прокламації мої.