І все ж таки мені страшно, мені тоскно, я весь холоднію від жаху. І головне, що не можу не думать про це, не можу одчепитись від цеї божевільної ідеї. А Варка, немов чуючи щось, зробилась якась чудна, — безпричинно сердита, криклива, зла, напружена. Часто я застаю її в сльозах, а вночі вона лається з батьком! А коли б у неї зьявилась дитина, як змінились би вони, ця каліка і цей старий зводник, який, може, для цеї дитини топче старими ногами своїми все добре в собі.

Мама просить оселитись з ними, а я не можу. Ось гадає, що через його не можу, й навіть буркнув, що він виїде. Я ж весь тільки заміраю, й ноги мені важко холодіють. Кільки раз я вже збірався сказать мамі про Варку і не маю сил. Але чую, що плигну. Я вже це чую. Плигну несподівано для самого себе. І невже знов замісць радости я дам горе? І як дам, як я це зроблю? Що я казатиму? В мене зараз, в сю хвилину, дріжять руки від хвилювання.

Ні, це божевілля, я ж не зможу поцілувати її, обняти, фізично не зможу. Я ж не матиму сил бути з нею любовним і щиро привітним. Вона це бачитиме й…

Ну, хай бачить, хай навіть так! Хіба ж їй моя жалість не теплитиме замороженого скрюченого серця? Я ж і тут брешу собі, цим хочу тільки відкрутитись…

Але от я йду з своєю жінкою по улиці. І головне ж буде не в тому, щоб іти з нею, щоб мати сили підставити себе під здивовані, насмішкуваті, непорозумілі погляди знайомих, а в тому, щоб в собі не чути ні сорому, ні виклику, ні… А хоч би й сором? Хоч би й виклик? Чому я не можу взяти на себе й сорому? Хай буде, хай, — це буде плювком у пику божкам, які ще сидять у мені. Так мені й треба!

Дивно: разом з цим холодом жаху, поруч з гасаючою у всі боки тоскою, в мені искорками спалахує дивний захват. Я чую незрозумілу глупу (напевне, божевільну) ніжність до Варки. І ще: чую, що тільки тоді зможу легко й вільно обняти Ося, Антошку, Ріну, тільки тоді зможу все винести від них і вільно сміятися з їхніх божків, коли плигну. О, тоді зовсім, зовсім легко!

А ти, біла, що скажеш, як узнаєш? Ти зробиш такі ж самі болючі великі очі, як тоді, коли задом мовчки сунулась до дверей. Я цілую сліди твоїх кротких ніг, моя біла, моя далека. Чуєш ти там, Бог знає де?

. Варка питає, чи буду вечерять. Ні, не буду, моя страшна, не буду. Я йду до своїх, вони на мене чекають. Але скоро-скоро ти, може, з більшим правом будеш питати про все, що хотітимеш.

Ні, я, таки, здається, хворий, мушу це признати. Мені б варто кудись виїхати, одійти від цього всього. Инакше я справді візьму й зроблю це божевілля. Та ще й думатиму, що чиню "подвиг".

Але як тоскно мені, Боже, як тоскно й трівожно! Я не бачу самого себе… Піти хіба до Ося, до Антошки, до Ріни й сказать їм: "Годі, я не можу більше!"? Хай вони служать своїм божкам, хай обманюють їх і мучаться тим, — хіба вони винні? Хіба не вмірають під цими муками маленькі божки й не ясніє лице Ося від того, що є дійсним володарем усього живого? Чого ж мені боятися? Та й чи цього боюсь я? Самолюбство, божок мій, боїться й корчиться в мені. А от піти й прилюдно плюнуть йому в стару погану пику його. Схилить свою голову і сказать:.. Що сказать? Все одно, що хоч. Правду? Яку правду? Чи брехню? Яку брехню? Одна брехня єсть: скалічений батько, червоні від сліз очі матері, схудлі ручки Тіня, біль Антошок, Мань, — це — брехня. І одна правда: радість їхня, радість, спокій, надія, все, що піднімає їх і нищить Никодимів, Стьопок і Теп.

Одна правда в мені: я не можу, Осі, Антошки, мої старі, не можу я не мати в собі вашого болю. Чи хочу я чи не хочу — хтось чи щось дало мені його, й я корюсь йому. І во імья його, во імья сили, що дала мені цей біль, плюю в пику всім божкам, які сковують силу й розмах життя. Іду до Ося!

30.

Коли Вадим вийшов з воріт свого дому, за ним помалу пішла постать чоловічка, що стояв майже цілий день по другім боці улиці. Провівши Вадима до самого помешкання батьків його, чоловічок знов примостився коло воріт і наготовився терпляче чекати. Він трохи упрів і витирався червоною хусткою, — Вадим дуже швидко йшов.

Ось довго не приходив. Мати й Вадим повечеряли, а його все не було. Потім Вадим читав батькові Євангелля, а мати сиділа й шила. Вона часом глибоко зітхала, але не від того, що читав Вадим, а від свого. І зітхала не тяжко, а як наморений і нарешті спочиваючий чоловік. Далі вони вдвох примусили батька приняти сонного порошку, щоб заснути. Мати, мучачись останніми часами безсонням, теж за компанію приняла.

В хатинках було затишно й чисто. Пахло пиріжками з капустою й паленою піччю.

Старі дуже скоро лягли спати, а Вадим, щільно зачинивши двері, сидів у Ося в кімнаті й, дивлячись в підлогу, думав. Иноді він з непорозумінням посміхався, вставав і тихенько робив кільки кроків по хатинці. І знов сідав, часом пильно прислухаючись до кожного гомону за вікном.

Нарешті прийшов таки Ось. Побачивши Вадима, він спочатку просіяв, а потім стримано, немов спіймавши себе, подав йому руку й шопотом спитав: