Дівка знехотя сперла граблі на машину й, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні її очі дивились спокійно й холодно.
— Ти там… е… е… Ти одгортаєш полову?
— Атож…
— Ну, так… той… А чи не багато там дівчат? Може… е… е… зайва котра?..
— А я знаю?
— Ну да… але… Ти от що. . Передаси комусь граблі й підеш до двору… Там панич передадуть тобою квітки… Бо мені сьогодня на залізничний дворець треба…
Дівчина подивилась на його з погордою і з насмішкою і мовчки пішла назад.
— Coz to? — здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміле на Ґудзика.
— Не хоче, хлопка! — злісно кинув Ґудзик і рушив далі. Панич Янек ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше став показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як коров на базарі.
— Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, — підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на Янека. Гарненьке її личко було витерте від пороху і приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.
— Граблі? — спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
— А ся піде? — спитав він по-лядськи у Ґудзика.
— Піде, піде, prosze рапа… З тобою там хто одгортає?
— Федоська, Килина Галасенкова…
— Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
— Зараз?
— Авжеж!
— Чого?
— Там панич дадуть тобі квітки… Хима зам’ялась.
— Ну?
— Не хочу…
— Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…
— Я до двору не піду! — твердо промовила Хима й повернулася йти.
— Як не підеш? — скрикнув Ґудзик. — Значить…
— Хіба я такий страшний, — перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. — Я не кусаюсь…
Хима кинула на його поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулсь до Ґудзика:
— Ну да, щоб вигадали що-небудь…
— Дурна! Ніхто нічого не вигадає…
— Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
— Та хай дивляться, може, повилазить… А панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень… Тобі ж грошей треба?
— Атож…
— Ну, от… Prosze рапа, їй за тиждень руб вісімдесят. Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.
— Вона піде, prosze pana, тільки так… ґедзкається… піде…
Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видко часом «модиски», і тихо пішов назад.
— Ху! От нема чогось модиски! — крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля його. — Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив із оцих вилок… Однак, ріжки випадають!..
— У модиски кінські зуби,
На модисці гарні шуби,
Гей, модиска моя, розлюбезная моя! —
на весь голос узяв він і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але укусивши трохи губи, пройшов трохи й зараз же гукнув:
— Химо! Кидай граблі, іди до двору!
— Я не піду-у-у! — почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.
— А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай… Візьмеш квіти і квитанцію на дворець… Чуєш?
— Ну да-а-а! — плаксиво крикнула Хима. — Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…
— Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? — гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза з снопами. — Так не знаєш? Мілійон, та ще й двадцять, та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? П’ятсот!
— Карпо!! — ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. — Як хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!
— Хе? — насмішкувато скривив губи Карпо. — Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
— Химко! — вмить заревів Ґудзик. — Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!
— Ну да-а, як дале-е-ко… — знов плаксиво скривила губи Хима.
— Ет! — рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, одкинув їх до лантухів із пшеницею. — Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби і навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, спідлоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.