І

Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодня з землі перепічку. Де не станеш, здається, круг тебе і згори і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.

У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не луна у яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.

По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений, з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. Йому сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.

Гін на троє від села Цурупалок йде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди — і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, ґвалт, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим… Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти сю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй в пащу і не вспівають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знов голодно й жалібно реве та гуде. Не вспіють п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знов пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють всунути снопа, як уже летить полова й солома, піднімається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт по лиці, і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А сі теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.

А машина гуде й наче аж радісно ревне, як попаде зразу добрий шматок. В таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться і щось кричить до барабанщиків; але ті ніби недочувають. І цілісінький день її годують і підбирають з-під неї. Віз під’їжджає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного Яру, вже почали з Чортової Пасіки, а звірюка все реве та голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.

А сонце пече. Піт уже не витирають, і він вільними шляхами розходиться по запорошених лицях, вибираючи, де менше пороху.

Молодий економ, пан Гудзінський, або, як звуть його селяни, Гудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, байдуже ніби подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад, злий і похмурий. На йому черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоним гальштучком і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.

Всі люди коло машини непримітне, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він се знає, і се піднімає у його тупу, глуху ненависть до їх. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно і чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерою Парменовною; відомо, скільки дає йому батько-монопольщик викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки, «модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він із великою охотою замість сього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх, що біля машини.

А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик корчить байдуже лице, повертається і злісно накидається на першого, хто попадеться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.

— Ах, яка з неї робота! — з погордою тикає він нагаєм під машину. — То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!

— Як граблі короткі… — почина дівчина і змовкає: пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.

— Кукла! — шипить він, кидаючи на неї граблищем. Дівчина винувато ухиляється і ловить граблі.

— Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти!.. Ач, яка красуля!.. Ку-ди-и-и ж сунеш, герге-е-по! — знов хапа він граблі й поверта в другий бік. Дівчина покірно посувається за граблями.

— Кукла єгипетська! — злісно кида він і одходить.

На-а-а моди-и-сці сарахв-а-н…

Біля неї Ґудзик-пан… —

чується десь за соломотрясом, і на всіх лицях з’являється весела усмішка.

«Добре, добре! — думає Ґудзик, їдучи до паровика. — Заспіваєте ви у мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..»

І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу…»