– Таке й тобі щастя, як мені, Іване мій! – каже Олеся, плачучи. – Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує?

Пішла до дяка просити.

– Добре, – каже дяк, – я напишу, а що мені за те буде?

Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку вживає: нема надії, щоб поцінно взяв.

– А що ви, добродію, схочете? – питає.

– А що я хочу? Даси два золотих і кварту горілки?

– Добродію! будьте ж ласкаві…

– То йди до інших, а нас не руш!

– Пишіть, пишіть уже, Господь із вами! Він нашого листа дожидає…

Почала казати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:

– Чуєте, молодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?

– Ой добродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.

– Я напишу, напишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!

– Як же, добродію? Що ж ви візьмете?

– Нічого! – крикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: – Скінчу, та ходім вип’ємо по чарці з горя та з лиха.

– Дякую за вашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам і долю добру, і здоров’я! Спасибі вам.

– Та давай уже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!

– А що треба за се дати?

– Нічого. Люди знакомі, то й так візьмуть.

IX

Послав дяк до Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.

Почався клопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали на Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а то ніхто й не спом’янув, яку їй Господь велику тугу послав.

Прийшла вона; пані й каже:

– Збирай синів у дорогу, з паничами поїдуть.

А вона стоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда.

Пані розсердилась:

– Що ти, глуха, – кричить, – чи німа?..

Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.

Як розлютується пані, як накинеться на неї!

– Та я тобі й те, й те зроблю!

Так-то вже напустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила – свою рідну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили, й обідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, ніхто й не спитав.

Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, – продала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.

Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко плачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!

От уже й сонечко сходить… дзвякнув дзвінок… Веде Олександра діток, обливаючись сльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить…

– Паничики! – промовила до паничів, кланяючись у землю, – будьте милостиві до моїх хлопців!

А паничі й одвернулись.

– Мати Божа! – крикнула Олександра, ридаючи, – я тобі своїх діток уручаю!.. Сини мої, сини мої… – та й ввалилась, як трава на гостру косу.

X

Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.

Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, некріпачка; та що вже тепер по тій волі!

Олександра так занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: «Дурно, – каже, – хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, – каже, – куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця бери!»

Вийшла Олександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О, – каже, – панське дворище! бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»

Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить: