— Баксику, до мене! — пошепки покликав я грізного собацюру, і той, весело заметлявши хвостом, кинувся мені на груди й лизнув у носа. — Це зі мною, — сказав я псові й недбало махнув у бік переляканих хлопців.
“А що, знатимете, як глузувати з мене?” — думав я, піднімаючись пожежною драбиною, на яку ми перелізли крізь маленьке віконце у комірчині для відер і ганчірок. Дивно, але нічна пригода вже починала мені подобатися. Ось зараз ми опинимося біля броньованого вікна на всю стіну — за тим вікном був розташований кабінет директора банку, і хлопці самі зрозуміють, що проникнути туди — марна справа! Та холодний голос Жука вмить привів мене до тями:
— Відсторонися! Тепер діятимуть фахівці…
Хлопці, немов за командою, одночасно витягли з-за пазухи невеличкі гумові присоски й приклали їх до скла. Потім приладами, схожими на циркулі, намалювали два кола і беззвучно витягли з шибки два невеличкі кружальця. Ще секунда — і Жук із Зайцем просунули руки крізь отвори всередину і, натиснувши на ручки вікна, розчинили його навстіж. За мить ми вже стояли посеред директорського кабінету, встеленого м’яким перським килимом.
— Гоп-ля-ля! — проказав Заєць і весело плеснув у долоні, так ніби ми стояли посеред циркової арени і він щойно зробив якийсь хитромудрий фокус.
— А як же камери стеження? — вражено запитав я, чекаючи, що ось-ось до кабінету ввірвуться озброєні охоронці.
— А про це подбаю я, — озвався Жук, витяг із нагрудної кишені тонку металеву трубочку, встромив у неї маленьку, завбільшки з горошину, кульку й, спрямувавши її на підвішену під стелею камеру, різко дмухнув, поціливши кулькою простісінько в об’єктив камери.
— Все, тепер ти слухатимешся нас. Головне — ні з чого не дивуйся і не кричи. На всю операцію нам відведено п’ятнадцять хвилин! — промовив завжди веселий Заєць, який і тепер кумедно усміхався, показуючи довгі передні зуби.
Хлопці впевнено, ніби вони бували тут сотні разів, підійшли до величезної картини, що висіла позаду директорського столу. Жук якусь мить пильно розглядав намальований на картині сільський пейзаж — дерева, пагорби й маленьку хатинку на вершечку гори. Тоді простягнув руку й ледь торкнувся до того місця, де були намальовані двері хатинки.
Клац! — це картина раптом розділилася навпіл і почала роз’їжджатися, відкриваючи вузенький прохід у глибину стіни.
Розділ 10. Криївка блакитних жаб
Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір у стіні, був дивний запах. Це був запах сирості й вологих болотних трав. Так пах лужок біля бабусиної хати в селі, куди ми разом з мамою й татом їздили щоліта відпочивати. Але звідки болото посеред міста та ще й на десятому поверсі цегляного будинку?
Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання — ніби водночас засвистіло кілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий сильний, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць вперто рухалися вперед.
Те, що відкрилося нашим очам, було настільки дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було видно, що це космічні прибульці — на землі таких істот зроду не водилося.
Вірніше, найбільше ті істоти скидалися на жаб, але жаб велетенських та ще й яскраво-блакитного кольору. Морди у потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася у кріслі, стояв столик із частуванням. А на столику купками було розкладено хробаків, мух та жуків. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.
— Що це?! — вражено запитав я.
— Тихіше, головне зараз залишитися непоміченими й встигнути все зафільмувати, — прошепотів Жук і спрямував на жаб’ячий бенкет маленьку відеокамеру.
Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь вимірювання.
Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридора до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.
Ми прожогом кинулися до рятівного отвору у стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина заклацнулася — дві частинки знову стали на місце. А ми вилізли крізь вікно, скочили на пожежну драбину і почали спускатися по ній, весь час озираючись — чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно — рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором і вже за кілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї.
Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе і своїх нових друзів від переслідування синьопиких потвор.