Я побачив, що з кожної квітки випурхує величезний метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, в яких вони народились.
— Погляньте, — вигукнула мама, — синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелики — це ж їхня найулюбленіша їжа!
— Не хвилюйтеся, — тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг з дна бабусиної торбинки, — тут є чіткі інструкції. Але виконати їх може лише Клим. — І тато простягнув записку мені.
Я одразу ж упізнав чіткий бабусин почерк:
"Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти маєш подумки віддати їм наказ чимшвидше забиратися геть з нашої планети й забути до неї дорогу назавжди. Адже тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш з ними спілкуватися. Онучку, головне — не бійся. Тоді банькаті ненажери тебе послухаються."
Я зосередився й подумки наказав синьомордам, що голосно чхали й розгублено озиралися на всі боки:
— Усім вишикуватися в колону по два! Взятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!
Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, немов першокласники, слухняно попрямували до своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову:
— Повертайтеся додому і ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Бо наступного разу вам це так просто не минеться!
Крізь прозорі ілюмінатори я бачив, як блакитні жаби ствердно захитали головами, капсули беззвучно піднялися в небо — і за кілька секунд від грізних прибульців не лишилося й сліду.
На серці у мене було так гарно, як не було ще ніколи в житті. Бо я точно знав: Землю врятовано, адже бабусині квіти виявилися сильнішими за наймогутнішу зброю. І люди вилікуються від вірусу страху… А що ж тепер буде з нами?
— Все буде добре! — заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив уголос своє запитання.
— Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, — сказала мама. — Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.
— А ви? — запитав я у Жука й Зайця.
— Ми повернемося до цирку, адже перед нашестям синьомордів ми були цирковими акробатами. Але колись ми обов’язково зустрінемося з тобою. Адже ТТБ своєї роботи не припиняє ніколи! Боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніша людина у світі! Запам’ятай це!
Розділ 35. Так народжуються пісні та легенди…
Ніби нічого не змінилося на подвір’ї біля нашого будинку відтоді, як я був тут востаннє. Але ні — навколо лунало безліч звуків. Діти ліпили у пісочнику пасочки, бабусі на лавочках обговорювали останні політичні події, двірник підмітав асфальтовану доріжку. Мої нові друзі — Жук і Заєць потисли мені руку, вилізли з машини й за мить зникли за рогом будинку.
А ми з батьками, лишивши “Запорожця” під старою грушею, піднялися на наш дев’ятий поверх. Тато подзвонив у двері, і за мить на порозі з’явилася бабуся Соля. З кухні долинали пахощі свіжоспечених пиріжків, і бабуся сказала те, що я найменше чекав почути від неї зараз:
— Здорові були, діточки. Ви, певно, зголодніли з далекої дороги? Ану, швидше мийте руки й сідайте до столу!
Я здивовано глянув на батьків, та вони тільки усміхнулися й пішли виконувати бабусин наказ. А я кинувся за бабусею й запитав про те, що мене мучило всі останні дні:
— Бабусю, а що то за дивовижний засіб від переляку? І чому синьоморд казав, що на мене не подіяв вірус страху?
— Та все дуже просто, — озвалася бабуся. — Я винайшла універсальні ліки від переляку — вони блокують вірус страху. Це спеціальний сорт квітів, пилок яких знищує отруту, яку принесли з собою синьоморди. А крім того, цей пилок робить синьомордів безпорадними. Ти ж знаєш, все у світі пов’язано між собою. Синьоморд, що втратив свою лють і жорстокість, перетворюється на звичайну банькату ропуху. Тільки чужопланетну…
Бабуся розповідала про свій чудовий винахід так буденно, що я навіть образився. Щиро кажучи, мені було прикро, що бабуся навіть не похвалила мене. Хіба це не я щойно наказав синьомордам забиратися з нашої планети? Хіба не я мандрував на часольоті й ледве втік від навіснілого ватажка блакитних жаб? Та бабуся Соля лише лагідно поглянула мені в очі й додала:
— Це був дев’ятий і, як бачиш, найуспішніший засіб від переляку. А клала я ті ліки… в пиріжки. Ти ж, Климчику, їх любиш найдужче. Тепер зрозумів? А зараз ходи за мною, допоможеш накрити на стіл.
Я нахилив голову, щоб бабуся не помітила, як я почервонів, зайшов слідом за нею на кухню й завмер від подиву. На підвіконні, біля горщиків з бабусиними калачиками, сиділи дві блакитні ротаті ропухи й лупали червоними банькатими очима. Щоправда, за розміром вони були разів у двадцять менші від синьомордів.
Бабуся засміялася, дивлячись на мене, й весело пояснила:
— Розумієш, довелося трохи попрацювати над тими бузувірами, щоб вони мене звільнили зі свого підземелля. Вдалася я до нашого родинного характерництва та й зменшила їх. Подумала, а чого ж їх не використати на хазяйстві? Оно скільки мух розвелося. Хай собі ловлять. Та й кумкатимуть вечорами. Нагадуватимуть про нашу пригоду.
Я все ще стояв з роззявленим ротом, а бабуся, ніби це не вона щойно врятувала людство від нашестя космічних хижаків, узяла тацю з пиріжками й понесла її до кімнати, наспівуючи собі під носа: “Ой хотіла жаба — синяя ропуха та й світ підкорити…”
Я почухав потилицю й подумав, що он воно, виявляється, як народжуються народні пісні, казки та легенди.