— Один, два, три… — Ми так і не почули, щоб черевик хлюпнувся у воду. Ми взагалі нічого не почули.

— Не розумію: що, в цьому колодязі взагалі немає дна? — стурбовано запитав Жук.

— Хоч би що там було, а дослідити це провалля треба, — сказав тато, витяг із невеличкої сумки, що висіла у нього за спиною, якісь дивні предмети, які найбільше скидалися на мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.

— Це стінолази — незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, — пояснила мама, — ми часто використовуємо ці пристосування, коли треба здертися на якусь круту стіну чи спуститися у підземелля.

Крім стінолазів, тато дав кожному круглий ліхтарик на широкій гумці. Його треба було надягти на голову й освітлювати перед собою дорогу.

Ми швидко натягли стінолази на руки й на ноги і почали обережно спускатися у безвість.

Розділ 31. Начувайся, зраднику!

Я спускався по стіні останнім, і коли глянув донизу й освітив своїх супутників ліхтариком, наша група видалася мені родиною велетенських павуків, що поспішають кудись у своїх павучих справах. Присоски на стінолазах міцно присмоктувалися до вологої поверхні стіни колодязя, і коли їх відривали, чути було голосне цмокання.

— Нічого собі таємна операція, — пробурчав Жук, — так нас будь-який синьоморд почує за кілометр.

— Іншої ради немає, —сподіваймося, що прибульці зараз такі зайняті підготовкою до зустрічі свого головного десанту, що просто не звернуть уваги на ці звуки.

— Мені цікаво: як вони самі сюди спустилися, і головне, як перенесли бабусю? — запитав я.

— А ти чув, як працював мотор? У них, мабуть, є якийсь апарат для спуску.

І тільки-но мама промовила останні слова, як її здогад підтвердився, і в дуже неприємний спосіб. Звідкись із глибини колодязя спершу почулося тихеньке гудіння, а тоді я побачив, що по стіні піднімається маленький вагончик.

— Бачите, на протилежній стіні протягнуто трос, ми його не помітили через темряву, — сказав тато, — а наші ліхтарики освітлюють тільки той бік стіни, по якій ми спускаємося. Швидко всі притуліться до стіни й вимкніть ліхтарики!

Ми миттєво виконали татів наказ. І саме вчасно, бо повз нас промчав вагончик, в якому сиділи замасковані під людей синьоморди і мій підступний сусід Сашко Смик.

Зараз, коли синьоморди не підозрювали, що їх може побачити хтось сторонній, вони тримали крислаті капелюхи в лапах. І видно було, що мордяки у блакитних прибульців вдоволені й спокійні. Кактус теж сяяв від задоволення.

— Зрадник! — прошипів Жук, і стало зрозуміло, що Кактусові краще ніколи в житті не зустрічатися із Жуком. Нічим добрим для Смика це скінчитися не могло.

Ми продовжили спуск у похмурому мовчанні. Врешті тишу порушив Заєць:

— Як ви думаєте, синьоморди залишили охорону біля пані Соломії? А що, коли вони вже встигли впорснути їй страшну отруту — вірус страху?

— Сподіваюся, що ми встигнемо, бо, крім неї, формули протиотрути не знає ніхто, — стурбовано промовив тато.

— Увага, — почув я тихий голос мами, — здається, ми знайшли те, що шукали.

Розділ 32. Ми виконуємо акробатичні номери

Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було — під ногами хлюпала ріденька грязюка. Перед нами височіла щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить — на її поверхні раз у раз миготіли вогники сигналізації, а для того, щоб вхід відчинився, до брами треба було прикласти… жаб’ячу лапу. Зображення такої лапи світилося на броньованих воротах яскраво-синім сяйвом.

— Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отож ідентифікаційний прилад не спрацює, — сумно пожартував тато.

— Боюсь, він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу,’ — відповіла мама.

— А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? — раптом запитав Заєць. — Але для цього нам знадобиться третій акробат. — І хлопець глянув на мене.

Моє серце затріпотіло, мов телячий хвіст, але відмовитись я не міг. Тим більше, що на мене дивилися тато й мама, а за зачиненою брамою синьоморди тримали бабусю Солю.

— Кажіть, що робити, — захриплим голосом сказав я.

— Поглянь: прибульці розташували сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми станемо на плечі один одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку.

Я пам’ятав, як хлопці спритно проникли крізь вікно у кабінет директора банку, але то було скло, а вхід до свого центру синьоморди захистили броньованим металом.

— Не бійся, — ніби вгадав мої думки Жук, — ми маємо такі інструменти, які ріжуть будь-який матеріал.

“І я навіть здогадуюсь, хто саме забезпечив хлопців тими інструментами. Певно, пані Соломія виготовила не лише універсальний ключ, що вмикає часоліт, ріже стіни, записує голос і працює як дисплей, — подумав я. — Схоже, що Жук і Заєць знають про мою бабусю набагато більше, ніж я…”