Уранці місто загуло,
      Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
      Озвались голосами.

І знов живе, лютує звір
      Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
      Жахливий і чудовий.

Воно розкидує свій шал
      В палацах і халупах
І йде мов пишний карнавал
      По згарищах і трупах.

В ньому і поклики грізні,
      І журні антифони,
Музика, танці і пісні,
      Стогнання і прокльони…

І кров, і сльози без надій,
      І золото, і квіти,
І твань, і пліснява, і гній,
      І чисті самоцвіти.

Життя це грає і горить
      В іскристих переливах,
Всіма кольорами блищить
      У перебіжних звивах.

Звір їсти хоче! хоче жить!
      Мовчати він не годний,—
І він, роз’юшений, гарчить,
      Реве, бо він голодний.

Двигтить від рухів навісних,
      Лунає голосами
Все місто в мурах кам’яних,
      Обтягнуте дротами.

1912