А по верхах грядок ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри…

— Ну й земелька!.. Ех, та й земелька ж,— бубонить собі під ніс Андрій.

По городах то там, то в іншому місці порались люди. Стали. Придивляється Андрій, очі жмурить.

— Гляньте, а то чи не буде й наша Тетяна? — показав гонів за двоє на грядках росляву постать у жіночій свиті: схилилась, заступом копає картоплю.

Підійшли ближче; Андрій голосніше:

— Вона ж, вона і є!

Тетяна кинулась, підвела голову. Побачивши нас, здригнула; на обличчі промайнула нудьга. Стала, осміхається в’ялою, блідою осмішкою. Так, аби тільки, знехочу…

Щось нове на обличчі. Не те щоб вона змарніла,— здавалося тільки, ніби на виду огрубіла; очі чужі, незна-комі, і водила вона ними помалу, неохоче.

Привіталися.

Андрій одступив трохи назад, од ніг до голови оглянув її вбрання:

— Дивіться, яка з неї дівега вийшла! Одягнеться у ту блузку та суконьку—то її й не помітно: худенька, щупленька, а надіне свиту, запнеться хусткою — і гляньте — дівчина тобі, як тая тополя.

З байдужою осмішкою, мляво, Тетяна озирнула й собі свою постать.

Про те, про інше…

Далі Андрій рішуче кладе їй на плече руку. Заглянув глибоко у вічі, промовив суворо й ніжно:

— Слухайте, Тетяно, так що це ви надумали були?

Тетяна раптово зчервоніла й поставила очі в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебирати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незламною, як гора кам’яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

— Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя — з хріном, з кропивою жалючою, з полином. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно, не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

— Ну, як ви могли, як ви могли зважитись на таке? Та це ж ганьба, це ж гріх, це ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щипала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…

Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечі, струснув нею, разом жартома й сердито:

— Тетяно, та ви чуєте чи ні?

Підводив їй голову.

Вона пробувала одвести од його очі то в один бік, то в другий. І відразу — зів’яла… Пирснули з очей сльози… Поривом припала до плеча…

Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.

Осміхнулась:

— О, чого ж це я вас до хати не кличуі

Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному ліхтареві боязко засвітилася свічка.

Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очі… Пішли до хати.

XII

В чубатих туманах вставало сонце та в тумани й сідало.

Дні короткі, та й ті невеселі, а ночі…

Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить — зараз тікає… Хотіли якось додому провести — сполохалась, аж почервоніла:

— Ні, ні — не треба!

— Чому?

— Тепер свято — скрізь люди вештаються… буде й того, що маю…

Зітхав Андрій, хитав головою: «Убили щось у дівчини… »

Один раз було тільки: сидимо якось у школі, розгомонілась більше, як завжди. Поживішала, спробувала щось навіть заспівати. Буває, так журлива пташка в клітці сидить, надувшись, нудьгує, мовчить… Пригріє сонце — вона зворухнеться й цвірінькне. Проспівала кілька слів, боязко озирнулась і замовкла. Сіла на парту, задумалась.

— І поспівати немає де: в півчу отець Василь не пускає, театр дошками позабивали… Живеш, як у темниці,— махнула без надії рукою.

Далі раптово хитнула головою, хруснула пучками, і в очах заяскрилася непокійна давня туга, горда, палюча тоска, таємна, невгасима. — Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?

Схилилась до парти, плаче.

Витерла сльози, блиснула очима:

— Знаєте, коли я вперше побачила із сцени стільки перед собою людей, в мені ніби щось огнем загорілось, і я таку силу в собі почула, таку огненну, що аж самій стало радісно і страшно. Здавалось, театр поламаю, всіх людей од землі підійму.

Загадалась.

Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.

На селі стало тихо. Переговорили люди… вирішили — схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь — і той пом’якшав. Казав:

— Її одарував господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім’я його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити,— от бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та бог з нею — хай прийде попрохає — дозволю вже в хорі співати…