А в селі як день, то новина: хтось одної ночі вимазав у дьоготь Тетянину школу.
Ворухнулась зла радість: гидко, проте… цього й треба було сподіватися… Ніби чогось полегшало.
Ранок…
Увіходить сторож дід, мне в руках шапку, головою хитає:
— Догралися наші — чули?
Жадібно:
— А що таке?
— Всіх порозганяла і театр забила. Панича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна гаряча хвиля:
— Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ, здавалось, почав бліднути, марніти…
Аж ось — ще один день:
… Втекла… . забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві засмучені очі: «Петре, Петре, де ти тепер?» Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
Цілу ніч світилися на шкільному подвір’ї зелені бур’яни під місяцем, на дривітні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінням, із живим м’ясом… Боліло — був радий — так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур’яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.
На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.
Беру визір’я: глибоко запалі очі, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…
— Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою; «Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді… »
Х
Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: заходжу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стільці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко-далеко. Вслухаюсь в розмову.
Андрій:
— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?
Жінка кинулась:
— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре,— то я й розпитувати не стала. Кажу: «Ну, оце й добре, що ти, доню, вернулася — поможеш мені в роботі».
Придивляюся до жінки — в очах, на обличчі ніби щось знайоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, либонь же, це Тетянина мати.
— Роздяглася ото вона, сіла на лавці. —Говорю до неї — мовчить. Кине нехотя слово, друге — і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! Не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очі — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба ж услідиш!
Очі в жінки відразу налилися сльозами, не здержалася, од плачу затремтіла.
— О, то чого ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окошилося… — розважає Андрій.
Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очі, почала спокійніше:
— А як ото вже одрятували її, я й питаю’ «На кого ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи, може, ти на мене яке серце мала?» — «Ні,— каже,— мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було б це казати, світ,— каже,— мені спротивився… »
Примовкла.
Андрій:
— Ну, як же тепер? Отямилась?
— Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше — на її очі, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:
— Ой, засиділась… — До Андрія: — То я вже буду прохати, Андрію Маркевичу, вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї — не знаю.— Далі пильно, з довір’ям подивилась мені в лице: — І вас прошу, прийдіть із Андрієм Маркевичем, може, гуртом швидше ті дурниці виженемо з голови.
Пообіщались. Пішла.
— Що ж таке, власне, зчинилося?
— А ви нічого не чули?
— Ні.
— В колодязі топилася…
Ніби аж потемніло в кімнаті.
XI
Вечоріло.
Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами — посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами — величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак — як військо, коноплі — як темні бори…